Зовсім недавно відкружляв випускний бал. Дорослі вихованці ОЗО ім. Леоніда Каденюка вирушили в самостійну дорогу життя до своєї мрії. Кожен з них прохав Бога, щоб швидше припинилася війна, щоб прийшла на Україну довгоочікувана перемога, щоб життя було щасливим…
Разом зі всіма була і наша Яночка Коростюк – студентка медколеджу, яка, як завжди, прийшла підтримати і допомогти своїм однокласникам у підготовці випускного вечора… Вона, як ніхто, молила Бога, щоб закінчилася зловіща війна, щоб додому живим і здоровим повернувся батько, порадів її успіхам.
І він прийшов, оминувши ворожі кулі, смерть. Не просто йшов, на крилах летів до своїх найдорожчих, щоб разом із ними розділити довгоочікувану радість. І ніхто не знав, навіть уявити не міг, чим обернеться ця відпустка, яка біда чекає їхню прекрасну і дружну родину. Не знав і не відав батько Вадим Коростюк, що весільну квітку на груди своєму синові прикріплюватиме не він з дружиною, що весільний віночок для його улюблениці – донечки будуть шити не вони під обрядовий спів, а однокласниці – зі сльозами й голосінням.
Не знав, що страшна смерть, від якої вберігся за тисячу кілометрів на Луганщині, добереться сюди, на Хотинщину, і чатуватиме на нього та його сім’ю. І трапилося неймовірне нещастя… Здається, небо посивіло від цієї трагедії і сонце обливається слізьми з жалю, бо відійшли у Вічність прекрасні сини та дочки України.
Покинули нас чудові вихованці, випускники ОЗО ім. Л.Каденюка Яночка та Роман. Вони були зразковими в усьому: в навчанні, поведінці, вихованні.
Ми прощаємося зі славними їхніми батьками Вадимом та Віталіною, які завжди були першими в усіх шкільних починаннях, безвідмовно допомагали, були активістами в усьому.
Коли війна чорними кроками ступила на нашу землю, батько Вадим одним із перших, як справжній патріот, взяв до рук зброю і пішов боронити рідну країну від окупантів. Довгі й страшні місяці, обпалені вогнями градів, зрешечені кулями, чекав він зустрічі зі своїми найдорожчими. І ось вона настала…
Але поклик серця, військовий обов’язок кликав до бою. Побувши кілька днів вдома, Вадим спішив до побратимів. Їхав туди, де пекельне горнило війни, де смерть чатує щосекунди…Спішив якомога швидше зупинити ворога, вигнати з рідної землі, щоб життя в його дітей було світлим і щасливим…
Але дорога звернула у Вічність… Горе невимовне. Ми сумуємо та в глибокій жалобі схиляємо голови перед світлою пам’яттю прекрасної родини Коростюків…
Хай земля їм буде пухом, а Бог прийме їх у Царство Небесне.
Клішковецька громада.