…Від того лютневого дня, коли всім єством відчула, що її Тарас потрапив у біду, глибочанка Олена Дмитрівна Коврик не знаходила собі місця. Усвідомлювала, що йде жорстока війна, що син з побратимами на передовій, тож не щодня має змогу дати вісточку про себе. Але тоді він, її кровиночка, вперше не віддзвонився не лише матері. Нічого про нього не дізналися ні його восьмилітній синочок, ні кохана дружина Софія. Мати намагалася зв’язатися з побратимами сина по службі – намарне…Не роздумуючи, все покинула й подолала понад 2 тисячі кілометрів від далекого зарубіжжя, де працює. А вже на Батьківщині кинулася із запитами в які тільки можна було інстанції. Історію пошуку жінка опублікувала в мережі й дозволила ознайомити з нею читачів нашого часопису (подаємо в скороченому варіанті).
Коврик Тарас Миколайович – старший солдат військової частини А4436… У 2014 році добровільно пішов захищати Україну в АТО, де виконував бойові завдання упродовж 2014 – 2015 рр. Після демобілізації до 2022 року служив у лавах поліції (офіцер) за місцем проживання. У квітні 2022 року разом із колегами з інших областей України виконував завдання із зачистки Ірпеня, Бучі та Гостомеля. У серпні 2022-го звільнився за власним бажанням і добровільно пішов служити в ЗСУ. Від 15.02.2023 перебував під Бахмутом. 18 лютого зв’язок обірвався.
18 лютого 2023 року, субота. Цього дня із сином не було зв’язку і, оскільки мав повернутися з позиції, я відчула тривогу. О 18.46 написала повідомлення одному з командирів, у якого запитувала про сина і його побратимів (багатьох знала особисто, бо приїжджала з гуманітарною допомогою до них у Київ у листопаді 2022-го).
19 лютого, неділя. Отримала у відповідь СМС: «Доброго дня. З усією повагою буду відвертий. Тарас поранений. Евакуювали. В шпиталі. Все добре. Попрошу, щоб швидше Вас набрав. Мужньо і героїчно виконував свою нелегку роботу. Дякую Вам за сина».
20 лютого, понеділок. Особисто зателефонувала цьому командиру. Він запевнив, що сам евакуював Тараса. Це ж в особистій розмові повідомив телефоном і дружині Тараса.
21 лютого, вівторок. Працюю за кордоном, але терміново виїхала в Україну, аби потрапити в лікарню до сина. Паралельно я, невістка Софія та моя донька Тетяна, сестра Тараса, телефонували й шукали його в лікарнях, адже інформації, де саме він лежить поранений, не надали… Шукали до 24 лютого. Приєдналося багато людей: рідні, куми, друзі, однокласники, колеги. (У нашій родині вже були втрати: на російсько-українській війні загинули два двоюрідні брати Тараса).
24 лютого, п’ятниця. Вранці зателефонував голова територіальної громади Григорій Ванзуряк, запросив на зустріч та разом із начальником Чернівецького РТЦК та СП (військкомат) вручили сповіщення №560 про те, що мій син, «Коврик Тарас Миколайович, вважається зниклим безвісти внаслідок оборонного бою поблизу н. п. Іванівське Донецької області». Ми дізналися, що командир сина, з яким спілкувалася, теж був поранений і перебуває в Дніпрі в лікарні.
25 лютого, субота. Поїхала до своєї куми Тетяни, яка є мамою і дружиною захисників України. Її чоловік, який до цього три місяці воював під Бахмутом, перебував на реабілітації, тож попросила порад та накреслила маршрут пошуку…
26 лютого, неділя. Готували з родиною документи, а наступного дня мали з’явитися до територіального центру комплектування та соцпідтримки. Також у цей день я зателефонувала на спецлінію 102, завдяки чому відкрили справу щодо розгляду ситуації про зникнення мого сина.
27 лютого, понеділок. Оформляли документи у ТЦК та СП. З невісткою, дружиною Тараса, були в слідчого. З донькою здали зразки ДНК. Вирішила самотужки шукати сина по лікарнях.
27 лютого, вівторок. О 4 год. ранку я із зятем Віталієм (служив у ЗСУ, але комісований за станом здоров’я) та найкращим другом Тараса Григорієм відправилися на автівці в Дніпро через Кременчук.
1 березня, середа. У Кременчуці нас чекала знайома Тарасового друга Тетяна, працівниця військкомату. Вона познайомила із начальником, який спрямував наші подальші кроки в Дніпро, та надала контакти тамтешніх волонтерів. Також ми отримали поради, навігацію по сайтах пошуку, контакти побратимів.
2 березня, четвер. У Дніпрі зустрілися з координаторкою волонтерського центру Ларисою. За базою даних вона з’ясувала, що ні сина, ні його побратимів нема в лікарнях №6 та №7. Вдалося потрапити до реанімації медзакладу Мечникова, де багато поранених, поспілкувалася з ними, але сина не знайшла. Завдяки однокласнику потрапила до хірурга військового госпіталю. Особисто переглянула базу даних поранених по Дніпропетровській області Тараса не було, і ми зрозуміли, що подальші пошуки даремні. Однак там пояснили, що він може перебувати в шпиталі Києва або Харкова…
3 березня, п’ятниця. Вранці повернулися з Дніпра додому. А увечері, придбавши квиток на потяг, вирушили до Києва.
4 березня, субота. В Києві нас зустріла моя однокласниця Світлана, медсестра військового шпиталю. Спілкувалися з воїнами, теж переглянули базу даних всіх поранених, які перебувають у шпиталях та лікарнях Києва й області. Тараса тут теж не було. Поїхали до Харкова, розуміючи, що шансів знайти сина тут дуже мало…
5 березня, неділя. В Харкові знайомих не було, та все ж… У загальній базі даних поранених військових по цій області сина теж не було, і я повернулася до Києва.
6 березня, понеділок. У Києві зустрілася з однокласником Русланом, військовим, який разом зі своїм сином воював за Україну. Він поранений, перебуває на реабілітації. Торік у жовтні втратив свого 24-літнього сина… Руслан допомагав мені від початку пошуків мого Тараса. Як військовий, мав змогу простіше спілкуватися з командуванням частини, де служив син.
7 березня 2023 р, вівторок. Повернулася додому. Того дня в соцмережі побачила список військовослужбовців, які пропали безвісти, а їхні рідні отримали про це сповіщення. У списку було й ім’я мого сина, Коврика Тараса Миколайовича. Список склала матір військовослужбовця з Чернівецького району, син якої, Михайло, теж вважається зниклим безвісти…
…А далі… Останні події вплинули на знесилене, зболене серце матері, її з інфарктом заледве встигли доправити назад до далекої Італії, де жінка вчасно отримала належну оперативну допомогу. Та й звідти, попри категоричні настанови медиків, вона не припиняла пошуків. Зверталася за сприянням у пошуках рідної людини та його побратимів до самого Папи Римського, щомиті просила Всевишнього про неодмінне повернення сина. «Невідомість крає серце, – стомлено казала. – Прошу відгукнутися всіх, хто щось знає про обставини зникнення мого сина і надасть бодай найменшу про це інформацію…».
Журналісти нашого часопису також дуже хотіли допомогти і всіляко підтримували Олену Дмитрівну. Проконсультувавшись із відповідними службами, подали алгоритм пошуку зниклих безвісти військових, якщо, не приведи Боже, це комусь знадобиться. Вели перемовини з поінформованими людьми. Тим часом у телефонній розмові Олена повідомила, що наче вже знає, де син. Ми так зраділи: отже, живий! Аж раптом надійшла звістка про загибель саме там, де злощасного лютневого дня пропав Тарас, одного з його побратимів. Гнали від себе погані думки й обережно намагалися запитати Олену, чи є бодай ще якась вісточка, але вона не відповіла. І ось у понеділок, 24 квітня, з Італії від жінки надійшло повідомлення, змісту якого нікому не читати б довіку : «Нема вже нашого дорогого Тарасика…Вже все офіційно…».
… Пораненою птахою мати знову з далекого закордоння летіла до рідного дому. Вже на впізнання тіла та на похорон сина. Його поховали 29 квітня в райцентрі Глибока, селищі, де він народився, жив, кохав, складав потаємні плани на щасливе майбутнє і де побачив світ його первісток. Звідки добровільно пішов захищати власну родину і рідну Україну від клятого окупанта. І куди навіки повернувся Героєм, поповнивши когорту небесних Янголів Буковини…
Наталія БРЯНСЬКА