Війна – всім біда…

МОБІЛІЗОВАНИЙ захищати Україну від рашистської навали в 2023 році Василь БОДНАРЮК – уродженець села Пригородок, що на Хотинщині. Поранений осколками ворожої гранати, нині він перебуває на реабілітацій­ному лікуванні в Чернівцях і погодився на інтерв’ю. Щоправда, просив не запитувати про те, про що говорити не можна…

– Василю, розкажіть про себе.

– Мені 41 рік, виріс у бага­тодітній родині, маю 4 сестри. Батьки змалечку привчили до фізичної праці. Закінчив школу і пішов працювати, відтоді й досі займався здебільшого будівель­ними роботами. Все вмію роби­ти. Одружений, разом із сім’єю проживаю в селі Бочківці. Маю велике-маленьке щастя, яке ми з коханою дружиною назвали Анастасією. Донечці невдовзі виповниться 7 років. Це мій най­потужніший стимул до життя.

Чи служили строкову вій­ськову службу, чи мали досі бойо­вий досвід?

– В армії я відслужив у мирній Україні, в тодішньому Дніпропе­тровську. Бойового досвіду досі не мав, від початку війни на сході України не був мобілізований під час АТО та ООС, вочевидь, через інвалідність у побуті. Дуже тяж­ко травмував циркуляркою ліву руку, ледь не позбувся трьох пальців. Лікувався, медичні екс­перти дали мені третю групу інвалідності й періодично її про­довжували. Пальці досі належ­но не служать, хоча від 2021-го в продовженні інвалідності комісія відмовила, мовляв, за медични­ми показами, нервові закінчення в нормі. Це показала електро­нейроміографія.

– Де застала вас велика війна?

– 24 лютого я працював у Чернівцях у будівельній фірмі, бо ж у селі, самі знаєте, яка за­раз робота. Тиждень працював, а вихідні – удома з донечкою, дружиною. Намагався все, що треба, зробити біля хати, аби дружина та Настуся не відчу­вали незручностей через мою відсутність. Навіть із батьками та іншими родичами не так час­то, як би хотілося, бачився. Ми в обласному центрі зводили жит­ловий будинок. Друзі по роботі знали і бачили мою травмовану руку, і звикли до того, що мені доводилося більше навантажу­вати саме праву. Коли почалося широкомасштабне вторгнення, зрозумів, що треба захищати рідну землю. Хотів разом з усіма одразу йти до військкомату, але мене зупинили: мовляв, куди ти, коли рука повноцінно не функці­онує? На фронті потрібні здорові військові…

– Як все ж потрапили до вій­ська?

– Торік у вересні, вранці, перед початком робочої зміни перейшов через дорогу до най­ближчого від будмайданчика магазину, аби швидко купити цигарки та вчасно отримати від керівництва наряд на об’єм робо­ти на день. Зустрів працівників Чернівецького міського ТЦК, а до­кументів при собі не мав. Навіть телефон не взяв із собою, споді­ваючись на швидке повернення на об’єкт. Тож вони не стали слу­хати жодні пояснення, відвезли на вулицю Головну (до ТЦК і СП), сказали, що це не надовго. Там дали направлення на проходжен­ня військово-лікарської комісії, яка працювала в тому ж примі­щенні…

Мої товариші чекали на мене, не розуміючи, що відбувається. Дзвонили, але телефон не відпо­відав. А коли прийшли на обідню перерву і побачили мій телефон, все зрозуміли. Згодом я сам уже зміг пояснити, що й до чого, бо проходив комісію, отримав ске­рування на дообстеження в не­врологічному відділенні обласної клінічної лікарні та діагностич­ному центрі. Зрештою, був сам здивований, бо, попри те, що не відчуваю пальців, та що вони по­стійно мерзнуть, медики мені знову підтвердили, що все з моїм здоров’ям ОК і я придатний до військової служби.

– Після цього вас відправили на перепідготовку?

– Так, упродовж півтора міся­ця навчався в Рівному на полігоні на водія – санітара «Швидкої до­помоги». Бойового злагодження пройти не встигли, нас відпра­вили на Куп’янськ Харківської області. Не думав, що одразу по­паду у вир війни. А там перевели в іншу бригаду за потребою, став стрільцем-оператором… Там слу­жили здебільшого новобранці, а тих, хто воював від 24 лютого, було дуже мало. Людей не ви­стачало, то ж ми усвідомлювали, що буде нелегко, але старалися з усіх сил: розуміли, що і від кого, і заради кого захищаємо, бо це важливо…

– Чи правда, що орки не жалі­ють своїх людей?

– Так, вони лізли, мов та са­ранча, безперервно, то що з ними було робити? Але зараз вони більше воюють і наступають на наші позиції не людьми, а броне­технікою, артою, дронами.

– Чи відчували підтримку во­лонтерів?

– Туди було непросто дістати­ся, але, чесно кажучи, ми не від­чували кризової нестачі чогось, продуктів і медикаментів мали вдосталь. Був час, коли я попро­сив дещо у своїх чернівецьких друзів, і вони швидко доправля­ли нам замовлення. Отримали, приміром, пасочки перед Велико­днем, і дуже раділи…

– Як і коли отримали поранен­ня?

– Отримав поранення в дру­гій половині травня цього року. Ми змінювалися (виходили з по­зиції), а орки скинули гранату з дрона. Нас було шестеро, двоє, на жаль, стали «200-ми», двоє, в тому числі і я, – «300 –ми», а двом просто пощастило. Так ста­лося, що мені та орківська зброя скалічила серйозно праву руку. У відчаї ледь не плакав, але три­мався. Влучило ззаду, крові спо­чатку не бачив: було прохолодно, ми були належно одягнені, мали бронежилети. Лише відчув різ­кий біль та як щось тепле, майже гаряче, потекло по плечу… Тоді майнуло в свідомості: я – живий, отже, живий. З горем навпіл до­бігли до укриття, хлопці надали невідкладну допомогу, а вранці нас забрала евакуаційна автівка. На неї чекали ще троє військових, нас усіх відвезли до Куп’янська. Там за кілька годин медики на­дали допомогу, промили рани та відправили на «швидкій» до Хар­кова. Із моєї руки вийняли кілька осколків, але один, який застряг у плечі, залишили: бо в дуже небез­печному місці він засів… До госпі­талю нас, поранених, не повезли, бо не було місця, ми потрапили до лікарні. Там лікувався певний час, і згодом евакуаційним потягом від­правили до Львова.

– Нині ви в Чернівцях, проходи­те реабілітаційне лікування…

– Так, у Львові поправляв здоров’я недовго. А тут, на сво­їй малій батьківщині, спочатку перебував у реабілітаційній від­пустці, а зараз на реабілітаційно­му лікуванні, бо, на жаль, робоча здатність руки не відновлюється. Лікування з реабілітацією в міс­цевому шпиталі триватиме ще зо два тижні.

– А командування знає, де ви перебуваєте?

– Звісно, адже все оформлено і підтверджено документально. Встиг скинути командиру істо­рію хвороби, через яку лікуюся. Щоправда, останнім часом через зрозумілі причини не зміг звідси зв’язатися зі своєю частиною, аби отримати звідти необхідні папери вже на реабілітаційне лікування, мені допомогли співробітники на­шого обласного територіального центру комплектування та со­цпідтримки. Бо порядок такий, що своє рішення про необхідність лікування дає військово-лікар­ська комісія, а ротний має вже видати направлення. Тож отри­мав направлення від обласного ТЦК. Інакше ніяк не можна, бо ж я – чинний військовий, мушу про себе повідомляти.

– Як же реабілітують кінцівку з осколком у плечі? Як працюють фахівці? Думаю, це доволі небез­печно …

– Все правильно, небезпечно. Отримую ліки за призначенням, здебільшого зараз уже – віта­міни, перебуваю під наглядом профільного медика. А фахівці – реабілітологи допомагають мені розробляти руку за допомогою спеціальних вправ. Щоразу відчу­ваю біль. А трохи легше стає, коли рука перебуває ось так, нерухомо. Не знаю, як поведе себе цей кля­тий осколок надалі, хвилююся, що можу втратити робочу здатність усієї руки.

– Ви казали, стимулом є ваша велика родина, донечка…

– Так, я щасливий, що тепер часто їх бачу: відстань від ме­дзакладу додому не така вже й велика. Почути матір, батька, пригорнути до серця кохану жінку і свою кровинку – це дуже при­ємно. Це ні з чим не зрівняти.

– Василю, а що далі?

– Я дуже хочу повернутися до своїх побратимів. Там комфортні­ше психологічно, коли розумієш, що ти там потрібен. Усвідомлюю, що вже навіть за найбільшого ба­жання не зможу виконувати й тих функцій, які виконував, коли мав перешкоду лише через травму лівої руки. Але через силу допо­магатиму, чим зможу.

– Хочеться воювати?

– Не про «хочеться» йдеться, а про «мушу», бо ці нелюди – ра­шисти вдерлися на нашу землю і вбивають наших мирних людей і навіть дітей, нищать наші міста й села, перетворюючи їх на су­цільну руїну… Їх треба гнати, але, на жаль, не віником… тут уже за­лежить, хто перший…ви ж розумі­єте.

– Чи психологи підтримують військових, аби якось зняти пси­хологічну напругу?

– Я і мої побратими самі собі психологами були. Тут, у госпіталі, теж намагаються поспілкуватися, але для мене друзі та рідні – кра­щі психологи. Так комфортніше.

– Зараз, маючи бойовий до­свід, з якими побратимами ви пішли б у розвідку?

– Знаєте, на цій війні люди, як на мене, поділяються на дві кате­горії: ті, що бояться померти, і ті, що бояться воювати. То я піду в розвідку з тими, хто боїться по­мерти, бо вони класно воюють.

– А як же ті, хто бояться вою­вати?

– Їх нема смислу брати з со­бою. Нехай краще виконують якісь підсобні роботи. Вони теж потрібні. ТАМ є робота і для тих, і для інших. Так усі разом і на­близимо нашу Велику Перемогу. Інакше не вийде: треба, зре­штою, усвідомити, що ця війна – біда для всіх, а не лише для окремих…

За розмову подякувала

Наталія БРЯНСЬКА.