В окупованому Криму все сильніше відчувається брак питної води. Опадів останніми місяцями було значно менше норми, тому запаси води у водосховищах різко скоротилися. Цьогоріч там залишилося на 25-28 мільйонів кубометрів води менше, ніж минулого року. У великих містах (Севастополь, Сімферополь) води вистачить лише на 90-100 днів. Не доводиться навіть сподіватися на те, що в горах почне танути сніг – його там майже немає.
Вводиться суворий режим економії, воду подають за графіком. У головному місті автономної республіки Крим від 4 лютого заборонена діяльність автомийок і саун. Але жодна економія проблеми кардинально вирішити не може. Окупаційна влада закликала церкву молитися про дощ. Це також не вихід із критичної ситуації. Не допоможуть навіть нові артезіанські свердловини – старих вже пробурили багато, чисту воду з них викачали, натомість туди просочилася солона морська вода, що розтікається все далі й далі.
А чому до окупації Криму росіянами на півострові такої проблеми не було? Тому що Крим у 1954 році зі складу РРФСР до складу УРСР передавали не на знак “непорушної російсько-української дружби”, а з утилітарною метою. У степовій частині півострова завжди відчувалася нестача води, тож українці повинні були прокласти туди канал від Дніпра і забезпечити водою сільське господарство цієї засушливої території. Україна вклала величезні кошти в таке будівництво, і проблема була вирішена. Проте коли Путін прислав своїх “зелених чоловічків” захопити Крим, Київ припинив постачати на півострів нашу воду. За міжнародним правом, окупант має сам забезпечувати всім необхідним населення земель, які захопив.
А Росія цього зробити не може. Москва обіцяла, що по збудованому росіянами мосту до Криму прокладуть водопровід, і кубанська вода піде туди. Коли ж порахували, то вийшло, що води не вистачає і в самому Краснодарському краї, відтак і качати в Крим нічого. Є ще один спосіб – опріснення морської води. В Криму стоїть недобудована атомна електростанція, якщо її довести до ладу, то енергії на опріснення повинно вистачити. Втім, Путіна такі “дрібниці” не цікавили. Крим йому потрібний як величезна військова база, яка буде загрожувати всім причорноморським країнам і дозволить перетворити Чорне море на “російське озеро” – реалізувати стару мрію російських імперіалістів.
Здається, в Москві вже почали розуміти критичність ситуації. Але вирішувати її збираються традиційним для себе способом: силою примусити українців знову запустити канал з Дніпра. Проросійські сили в нинішньому українському керівництві вже почали розмови про те, що це може статися. У такому випадку йтиметься про державну зраду. Адже Київ повинен чітко і твердо сказати: дніпровська вода прийде в Крим відразу після того, як півострів буде повернуто законному власнику, тобто Україні. У цьому ми маємо підтримку багатьох зарубіжних країн. Але для Путіна повернути Крим – це крах його сподіванням на царювання в Росії аж до самої своєї смерті.
Ситуація дуже непроста і неоднозначна. Досвідчені й талановиті політики використали б її для могутнього тиску на Росію. Проте таких нині при владі на Печерських пагорбах щось не проглядається. Нинішні скоріше прогнуться під тиском Кремля, ніж наважаться самі використати сприятливий момент для відстоювання українських національних інтересів. А до справжньої водної кризи в Криму лишається все менше часу і втрачати шанс для кардинального вирішення принципової проблеми не можна. Перефразовуючи героя Ільфа і Петрова, можемо сказати: “Вранці – Крим, увечері – вода. Ввечері Крим – вранці вода”. Бо без води, як відомо, і не туди, і не сюди.
Ігор Буркут, політолог, історик, публіцист.
Фото – slovoidilo.ua