79-ліття Івана Миколайчука відзначаємо сьогодні без традиційного фестивалю та людних заходів. Однак, нові реалії дають можливість краще познайомитися із творчістю буковинця, переглянути фільми з його участю, що є світовою класикою. А ще – ознайомитись із новинками в літературі про життєві і творчі колізії легенди світового кіно. «Буковина» пропонує Вашій увазі враження від прочитаного роману у новелах «Чорторийські марева-видіння».
Спочатку хотіла сказати, що ці враження столичні, позаяк кільканадцять років мого життя поспіль були пов’язані з Києвом. До всього я маю столичну реєстрацію і таке-сяке житло в цьому мегаполісі. Але позаяк не мислю столичними категоріями, бо залишилася в серці ще тією селючкою, котра понад усе бажає, аби над головою височіли не хмарочоси з неоновою рекламою, а небо, осяяне місячним чи сонячним промінням, то й враження мої після прочитання книжки провінційні. Вони на столичну велич навіть не претендують. Тим більше, що й марева-видіння також глибинно сільські, бо Чортория – це така собі провінція, яку знають в Україні хіба що через те, що там народився відомий актор і кінорежисер Іван Миколайчук, а іще тому, що поблизу села є озеро, яке не замерзає навіть в тріскучі морози, тому сюди звідусіль прилітає зимувати велика кількість казково-красивих лебедів з гордими, високими та витонченими шиями. Отже нам, сільським жителям, авторські марева-видіння такі близькі і зрозумілі, як білий день.
Я мала честь отримати примірник цієї книжки від її автора пана Мирослава Лазарука без якихось там підписів чи посвят. Просто. Він без слів і без коментарів обережно, мов безцінну реліквію, ніжно підніс мені щойно випущену книжку, яка ще пахнула фарбою. За роки своєї праці у Держкомтелерадіо довелось тримати в руках не один примірник книг, які тільки вийшли з друку та читати їх ще тоді, коли ніздрі лоскотав запах друкарських комбінатів, оскільки очолювала департамент видавничої справи та преси і мала неопосередковане відношення до українського книговидання. При цьому в мої функціональні обов’язки входили ще й питання популяризації книжок та організації конкурсів на кращу книгу в Україні, а також забезпечення участі книговидавців у різноманітних міжнародних виставах і конкурсах далеко за межами країни. Тому цей аромат фарби збентежив мене та освіжив, мов вранішня філіжанка міцної кави.
Адже книжки, видавці і автори впродовж тривалого часу були для мене звичним і щоденним оточенням. Я наче на мить повернулася в минуле, коли автор передав мені цей свій ще дуже свіженький витвір. І зробив це так ніжно та обережно, наче дав потримати на руках щойно народжене дитя, вистраждане в думках і таке довгоочікуване. Без якихось, як я вже казала, ремарок. Бо ми обоє знали ціну нової книжки, тому подібне було б зайве. Перше знайомство було напрочуд приємним. І я не приховувала своїх емоцій. Ця книжка, подарована
мені Мирославом Лазаруком, справила на мене дуже гарне враження. Бо передусім аби сприйняти книжку, як бажану, а вже відтак симпатизувати їй, коли роздивишся, був важливий її естетичний зовнішній вигляд. А тут і палітурка, і супер обкладинка одного кольору. Приємного коричневого відтінку, котрий зовсім не ріже очі, а натомість милує і заспокоює погляд, чимось нагадуючи не надто темний шоколад, а помірно чорний з молочними нотами. Тому книга й виглядає солодко. Постарався чернівецький видавець та виготовлювач «Друк Арт», чаклуючи над оригінал-макетом, бо вправно та майстерно зумів продемонструвати чи то власний пікантний смак чи смак автора, який так гармонійно поєднався із фрагментами картин народного художника України, лауреата Національної премії імені Т. Шевченка Івана Остафійчука, використаних для оформлення.
За професійною звичкою цікавлюсь накладом. І навіть, не приступивши до прочитання цього роману в новелах, сумую, що випущений він невеличким тиражом в одну тисячу примірників. Бо це надто мало для книжки про такого митця, як Іван Миколайчук. Але ж випущений! І це в наш час, коли світ поглинає віртуальність, межує з героїзмом. Він матеріальний. Бо аналізуючи ситуацію з книговиданням в Україні, мимоволі повіриш, що книжки невдовзі можуть стати музейною екзотикою, раритетом, розкішшю, яку зможе собі дозволити далеко не кожний.
Мені дуже імпонує, що книжка складається з новел, бо моя симпатія до есе і новел настільки велика і виражена, що я й не приховую цього. Розгортаю подарований примірник як сторінку з яскравої біографії кіномитця. І відразу ж поринаю з головою у вир не тільки життя головного героя, але й неординарного авторського письма. Воно мені нагадує невеличкі намистинки не тільки різних кольорів, але й різних розмірів, які грайливо переливаються та виблискують найнесподіванішими барвами. Але ці різнобарвні, на перший погляд навіть сумбурні відтінки, які вимальовує пан Мирослав, зовсім не заважають авторові створювати цілісні образи та вибудовувати життєві лінії.
Більше того вони допомагають йому будувати такі гармонійні, життєстверджуючі і захоплюючі сюжети, що від читання перехоплює подих. Цей твір мовою своєю нагадує швидше пісню чи інший музичний твір, бо саме ці авторські підходи до розкриття навіть знайомого нам біографічного сюжету таки нагадують читачеві веселку в небі після дощу. Адже і їй кольори не заважають виглядати елегантно та захоплююче. Бо хоч скільки на веселку дивися, розкриватимеш для себе щось нове. Як у цих Лазарукових маревах-видіннях.
Я читаю та ловлю себе на думці, що і в мене зараз такі очі, «що трапляються в малих дітей, які хочуть щось незбагненне збагнути, проте неспроможні». Бо й я неспроможна з початкових рядків вникнути в ту колоритну гуцульську вимову, яка присутня в книзі з першого й до останнього слова. Але з кожним словом і з кожним реченням так спрагло читаю, наче воду джерельну п’ю серед пустельної спеки. І вже не помічаю діалектів гуцульських. Адже це чтиво мене затягує у незбагненну свіжість, бадьорить, веселить, змушує сумувати, ба навіть більше, змушує мене відчувати себе свідком чи учасницею кожної описаної події.
То Ви, пане авторе, настільки оригінально пишете, що душу пронизуєте кожним живим словом та реченням. Бо я біографію Івана Миколайчука й досі непогано знала, позаяк цікавилася життєписом знаменитого земляка, в його музеї-садибі не раз була, семінар там обласний проводила. Читала про нього, виступала на експертній раді з питань книговидання, яка діяла свого часу при Держкомтелерадіо, пропонуючи внести в перелік соціально-значущих видань, які виходили коштом державного бюджету, книгу «Сценарії Івана Миколайчука», підготовлену до друку видавництвом «Міжнародний туризм». І книжка таки побачила світ в 2009 році тисячним накладом та була розподілена між бібліотечними установами України. Отож Іван Миколайчук, наче мій добрий
знайомий, не думала я й не гадала, що Мирослав Лазарук зуміє зобразити його таким, яким я буду захоплюватися ще більше, ніж досі.
Гуцульська вимова мені також не чужа, оскльки колись довелось вчитися у медичному училищі, що розташоване у невеличкому містечку Вашківці, де в пологовому відділенні місцевої лікарні за кілька днів до початку війни в червні 1941 року народився талановитий актор і знаменитий режисер Іван Миколайчук. Тому читала новели з таким захопленням, наче на мить повернулась у ті часи, коли навколо лунало це жваве і неординарне, схоже на великодні дзвони, слово. І тішилася, мов мале дитя від того що повз мене не пройшла ця талановита робота якоюсь іншою дорогою. Бо то не дивно, що могла й не дізнатися ніколи про це видання, адже не дуже сьогодні багато матеріалів в інформаційному просторі присвячується новим книжкам, які, до речі, досить зрідка та з великими потугами народжуються на білий світ, позаяк книговидання не належить до модних тенденцій у сучасному світі і книги читають онлайн.
«Щойно батька сповістили про моє народження, – розповідав Іван, – як небо наповнилося тривожним гулом, далі там з’явилися німецькі літаки, почали бомбити Вашківці». Саме в цей час тато приїхав на позиченій кобилі навідати дружину та сина. І так би стояв остовпівши, якби санітарка його не спам’ятала – «Чоловіче, біжи гальопом, забирай жінку, дитину і жени махом коней д’хаті, бо доки лупиш очи, вони полетє з ангелами, най тільки бомба поцілит у болницу.»
Дякуючи санітарці, батько врятував своє дитя з дружиною. Тому й маємо завдячувати не тільки главі цього сімейства, але й тій випадковій жінці, яка вчасно дала тоді слушну пораду і можливо що нею й врятувала життя великого кіномитця. Іванка везли додому. «Дорога була тяжка, бо почалася війна». Дорога, яка і стала початком його життя також схожого на боротьбу за свої принципи, свої ідеали, свою національну ідентичність.
«Коли саме малий вертлявий, мов білка в колесі, Йванко почав співати, ніхто не міг достеменно сказати. Говорили різне: то ще ходити не вмів, то почав щось вигравати на денцівці, зробленій з лозини, чи на стеблі з кульбабки піяв, як сусідський кугут». Його батьки «Катріна з Василем завжди поводилися гідно. Ота природня погорда і свобода, напевно, передалися й дітям». Цитувати хочеться безкінечно. Бо таке вже в Мирослава Лазарука письмо, що про нього інакше не розкажеш, бо краще, ніж сказано в нього, не напишеш. Але то треба читати. Я ж не втримаюсь, щоб не розповісти ще один епізод з Іванового життя і Мирославової книги про весілля в Іванової сестри Фрозини. «…Голод не голод, тифус не тифус, а дівка – стала на порі». Був на тому весіллі, яке справляли в голод й шестирічний Іванко. «Ходив малий з високо піднятою голівкою, ховав за пазухою самотужки зроблену вербову денцівку. Либонь ще й гратиме. Вгадувати ніхто не брався. Що може
вміти дитинча в такому віці? Хіба що піяти на кульбабиній пищалці …Коли ж раптом перед свіжою порцією гостей, пролунав виразний голосочок: Ще-е-е не вме-е-е-рла Україна…»
Надто сміливо для шестирічної дитини (та що там для дитини, для кожної живої душі!) було співати тоді «Ще не вмерла Україна», позаяк звучало це в супротив тим принципам, які пропагували «совіти». Але пісня прозвучала. Її злякалися як присутні гості, так і ґазди. Тому й не знати, як то минулось в той час без покарання. Батько швидко тоді знайшовся і забрав сина подалі від дуже здивованих і не менше переляканих весільних гостей, аби дати змогу їм оговтатись від заборонених співів. Та й не тільки пісня, але й церква була в ті часи серед недозволеного. «До храму не зайдеш, але молитву і погляд Любови до Господа жодна влада не спроможна перепинити, тим паче зупинити».
Тому ще в юнацькі роки, коли Йванові виповнилось 22, і йому якось довелось давати відповіді на запитання в анкеті «У що ви вірите», він велично і що найголовніше правдиво зізнався – у Бога. Я привела би чимало цитат з цієї біографічної книжки у своїй статті. Стільки, що могло б видатися, ніби й ви вже прочитали її. Бо там кожна новела, а в тій новелі кожен абзац достойні бути цитовані. Там й про вашківецьку переберію написано так зворушливо тепло, що складається враження, наче й ти з тією Маланкою ходив від хати «д’хати», й від села до села. Про те, як Іван прийняв рішення покинути пасти корову і шукати собі для навчання музичне училище, бо його душа безупинно летіла назустріч музиці. Про його кохання до Марічки і любов до професії. Навіть про невизнання його генієм у своїй Вітчизні вже після смерті. Бо «ілюзії здатні народити тільки ілюзії і ніщо інше».
«Іван своєрідна особистість планетарного масштабу і Геній, який спромігся виразити сутність нації», – вважає Володимир Горпенко. «… автор книжки, письменник Мирослав Лазарук, і його Головний герой постають перед читачами чесними, як правда», – стверджує Надія Бабич. «Він (Мирослав Лазарук»), пише Іван Дзюба, – знає й розуміє його (Івана Миколайчука) як мало хто, і в тому, що він пише про нього, чується і повнота пам’яті, і душевне зродичання, і переживання знаних і незнаних моментів становлення його особистості. Звідси й глибока емоційність його оповіді».
Перегорнула останню сторінку «Чорторийських марев-видінь» і я, а образ Івана Миколайчука нікуди не йде від мене. Наспівує «Ще не вмерла Україна», посміхається «Білим птахом з чорною ознакою», прижмуреним поглядом питає в мене, чому так давно не була в його музеї-садибі, дякує за стійкість у захисті перед поважними експертами його книги «Сценарії», навіть за те, що прочитала марева-видіння Мирослава Лазарука».
Ну і як взагалі? – питаю в себе. Класно- відповідаю. Я прочитала книжку і прагну підсумувати свої враження. Присмак від її прочитання залишився на довго. Роман в есе вартує на увагу. Мова його настільки жвава і жива, що я наче фільм подивилася. Хоч що там фільм. Я наче прожила з Іваном його життя від скоринки до скоринки. Заново. Бо хоч і достеменно знала біографію цього митця, побачила її в нових фарбах і з нових досі незнаних ракурсів. Вони настільки оригінально висвітлені автором, що книжку хочеться читати ще раз. Тому раджу це зробити кожному, хто шанує талант Івана Миколайчука і поціновує живе слово. Позаяк воно настільки живе в Мирослава Лазарука, що здається, ніби відомий режисер та актор не відійшов свого часу у вічність, а живе в цій книзі. У серці пана Мирослава. Живе з нами. У своїй хатині неподалік озера, на яке щороку прилітають зимувати лебеді. Бо що, коли і їм хочеться зустріти там Івана та погомоніти з ним мовою лебединою про його земні стежки та небесні дороги.
Валентина БАБИЛЮЛЬКО, заслужений журналіст України