Сьогодні відзначає 60-річний ювілей народний артист України, відомий цимбаліст Іван КАВАЦЮК.
Січень загалом дуже знаковий для дуету «Писанка». Адже 1-го січня свій день народження відзначила співачка, народна артистка України Оксана Савчук. А 21-го січня народився її чоловік, музикант Іван Кавацюк. А ще саме в січні «Писанка» завжди збирала аншлаги в Чернівцях на своїх традиційних різдвяних концертах. Цього року про такий концерт, звісно, і мови не могло бути. Але артисти зізнаються, що хочуть якомога швидше зустрітися зі своїми глядачами, за якими дуже засумували. Однак коли саме і як виглядатиме концерт, наразі рано говорити. Можливо, це буде виступ просто неба.
І хоча все в цьому неповторному дуеті важливе – і голос, і музика, проте якби не цимбали, «Писанка» не була б “Писанкою”.
Скромний, небалакучий, але дуже позитивний і талановитий – це все про Івана Кавацюка. Він народився на Івано-Франківщині, в селі Мишин Коломийського району
– У мене в родині всі були музикантами, – розповідає цимбаліст-віртуоз Іван Кавацюк. – Музиканти-професіонали Кавацюки створили в Мишині окрему родинну капелу. Дід грав на скрипці, тато – на цимбалах, двоє батькових братів – на бубні та сопілці. Музикою вони заробляли собі на життя, граючи на сільських весіллях та інших святах. Часто і мене, малого, брали з собою, коли я вже сів за цимбали. Свої перші гонорари я заробив саме на весіллях. Грати вже вмів, а цимбали мені ще важко було нести, то допомагала мама. Коли я вперше сів за цей інструмент, мені було 5 років. Мене, важаю, сформувало моє родинне оточення. В сім’ї музикантів займатися чимось іншим я просто не міг. Спочатку цимбали заміняли мені іграшки, пізніше – книжки…
Саме так – найпершою «музичною школою» Кавацюка були його рідні, завдяки їм він вчився, набирався знань і досвіду. З часом йому вже достатньо було лише раз почути пісню, аби повторити її на цимбалах.
У школі Іван став учасником колективу «Трембіта», який прославився далеко за межами його рідного Мишина. Це – єдиний дитячий колектив на Західній Україні, який свого часу виступав у Колонному залі Москви. Саме в ті часи, а це був рік 1975-й, естонські тележурналісти знімали в Карпатах фільм про ансамбль «Смерічка», і тоді ще зовсім юний музика теж потрапив у знамениту кінострічку, граючи на своїх улюблених цимбалах…
Талановитий і скромний музикант із Мишина був надзвичайно популярним на Франківщині. Такого цимбаліста хотів мати не один колектив. Отож, і під час навчання, і під час викладання в музичній школі завжди мав ще й додаткову роботу.
Відомий чернівецький режисер Василь Стріхович якось пригадував, що коли знімав в Івано-Франківській області популярну на той час програму «Сонячні кларнети», на сцені один за одним змінювалися народні колективи, і лише цимбаліст залишався той самий. Режисер вже подумував, чи то, бува, йому не вважається. Виявляється, ні: то справді все грав та грав Іван Кавацюк.
Без перебльшення можна сказати, що під руками талановитого музиканта цимбали оживають. Коли Іван виходить на сцену зі своїми сольними інструментальними композиціями – чи то зі «Стрімкими перевалами», чи з «Чардашем», чи з «Хорою» (присвятою Івану Миколайчуку) – овації в залі не вщухають. Завдячуючи талановитому аранжуванню Володимира Прокопика – колишнього музичного керівника ансамблю «Смерічка», в репертуарі Кавацюка з’являлися різні композиції для цимбалів – «Іванку, Іванку, купи ми рум’янку», «Писанкові переливи», «Стрімкі перевали», «Гуцулка», «Щедрик», «Аркан»…
– Коли торкаюся інструмента пальцятами – спеціальними музичними паличками – вони ніби самі водять мене по струнах, – зізнається музикант. – У нас вдома цимбали завжди, так би мовити, під рукою. Бо навіть маючи такий великий досвід, не можна обійтися без коротких щоденних репетицій. Насправді гуцульські цимбали, на яких я граю, мають дуже обмежений стрій, тобто все на них не заграєш. Але ці цимбали – наша родинна реліквія, їм понад сто років. Коли вчився в музичній школі та в музичному училищі, грав на великих цимбалах – угорських. А родинні чекали вдома. А коли ми з Оксаною створили дует «Писанка», сімейні цимбали отримали друге життя. І тепер я можу грати на них майже все.
Цимбали Івана Кавацюка вже звучали по всьому світу. За час своєї творчої діяльності «Писанка» з гастролями відвідала багато країн. Та найяскравіші спогади – від гастролей до США та Канади в 1993 році разом із ансамблем «Смерічка». «Писанку» в цю поїздку запросив Назарій Яремчук. Відомий співак був вражений грою цимбаліста, коли Кавацюк переконав, що може зіграти на цимбалах навіть із зав’язаними очима.
«Писанка» охоче виступає на концертах у містах і селах, бо дуже цінує свого глядача. А коли почалася війна на Сході України, цимбали слухали й там.
– Та мої цимбали заворожили Схід України ще багато років тому, – пригадує Іван Кавацюк. – Я служив у Радянській армії в Харкові, це був навчальний центр, який готував солдатів для роботи на великих об’єктах. Там був військовий оркестр, але, при всій моїй любові до музики, брати участь у ньому мені чомусь не хотілося. Але коли батько привіз мені до Харкова цимбали, де я лиш не виступав! Був зіркою у військових частинах і в цивільних Будинках культури. Звісно, тамтешні жителі цимбали чули, але вони були здивовані, що на них можна ТАК грати. Тому з Харкова я ледь вирвався. А коли повернувся додому, був музикантом у ансамблі пісні й танцю «Коломийка», потім у знаменитому ансамблі танцю «Покуття», у фольк-гурті «Заграва». Так тривало до 1989 року, до фестивалю «Червона рута». А після «Червоної рути» ми створили «Писанку». Маємо наш родинний жарт. Коли Оксана запитує, кого я більше люблю – її чи цимбали, я завжди відповідаю: «І тебе також».
Наталія ФЕЩУК.
Фото з сімейного архіву дуету «Писанка».