Історія харків’янки, яка знайшла на Буковині дім, у Чернівцях – роботу. А в рідному Харкові залишилася лише квартира… з вибитими вікнами.
МАРИНА КУЗЬМЕНКО до війни жила в Харкові, на Північній Салтівці – найнебезпечнішому районі, який постійно під обстрілом. 5 місяців тому переїхали з родиною на Буковину. Син воює, а вона з донькою та онуками живе у Вашківцях.
Наразі щодня їздить у Чернівці, адже знайшла роботу, яку дуже любить і якій віддала все своє життя. Працює Марина Олександрівна провізором у виробничому відділі аптеки «Гармонія».
Саме тут, на вулиці Головній, ми зустрілися. З-за аптечного прилавка видніється невеличке віконечко. За ним – аптечне виробництво. Звідти фармацевтам видають ліки, виготовлені за індивідуальними рецептами. До слова, в Чернівцях всього дві аптеки, де виготовляють ліки: аптека-музей на вулиці О. Кобилянської та аптека на Головній.
Привітна, усміхнена, в білому халаті та шапочці, Марина Олександрівна гарно розмовляє українською. Нас знайомить власниця аптечної мережі, провізор, доктор фармацевтичних наук Галина Мельник. Саме завдяки Галині Миколаївні харків’янка з майже 40-річним досвідом роботи потрапила на цю роботу. Втім, у цій аптечній мережі знайшли роботу вже чимало переселенців. Але коли пані Галина побачила в резюме, що Марина Олександрівна – провізор відомої харківської аптеки «Леда», сказала: «Вакансія буде!».
– Я закохалася в Харків уже давно, бо неодноразово була там, захищала свою докторську дисертацію саме в Харківському національному фармацевтичному університеті, – каже пані Галина.
– А аптека, де працювала Марина Кузьменко, – найвідоміша в Харкові, там виготовляють як ліки, так і екокосметику, багато цікавих мануальних приписів, а також із новітньої рецептури. І мені мій харківський науковий керівник сказав: «Ти мусиш відкрити виробничу аптеку»! А я до цього прагнула все життя! Ми, як і колеги-харків’яни з, починали з нуля. Зараз до нас надходить багато резюме, я їх переглядаю. І коли побачила, що Марина Олександрівна – провізор, для мене питань не було. Такий фахівець нам точно потрібен!
Пані Марина показує своє робоче місце. Про ліки, їхнє виробництво і всю технологію розповідає захоплено. Видно, що людина живе своєю роботою. Показує приладдя, де змішують ліки, інфундирки, різноманітний мірний посуд, аналітичні ваги…. І формулює найважливіший принцип роботи провізора: коли береш потрібну речовину – читай її назву, коли переливаєш чи пересипаєш в іншу ємність – читай знову, коли відважуєш – читай ще раз. Провізор ніде не має помилитися! Тут, у Чернівцях, Марина Олександрівна займається тим, що і в Харкові – виготовленням екстемпоральної продукції, тобто лікарськ засобів за індивідуальними рецептами. – Готуємо усі лікарські форми – тверді, рідкі. Порошки інколи робимо, водні й спиртові розчини, – розповідає пані Марина. – Варимо настої різні. Виготовляємо мазі, креми, пасти, суспензії, емульсії і мікстури. Я ж так і потрапила сюди на роботу, коли склала рецепт мазі для дівчинки з Дніпра, яка жила з нами у Вашківцях і захворіла на демодекоз. Їй потрібно було обличчя протирати, і я шукала в Чернівцях аптеку, яка виготовляє ліки.
ХАРКІВ’ЯНКА щодня прокидається о шостій ранку, автобусом приїжджає до Чернівців на роботу. Ввечері повертається. Жартує, що за харківськими мірками – це не довга дорога.
– Провізором працюю від 1988- го, – розповідає Марина Олександрівна. – Навчалася на фармвідділенні Харківського медучилища, потім закінчила фармацевтичний університет. Я працювала в двох аптеках. А на попередній роботі я була завідувачкою, викладала в коледжі при фармуніверситеті. А коли 2014-го почалася війна, поменшало студентів, адже відпали Луганська, Донецька області та Крим. І тоді я пішла в провізори. Люблю свою роботу надзвичайно! Коли почалися обстріли Харкова в лютому, нікуди не планувала виїжджати. Думала, житиму в аптеці…
РОЗПОВІДЬ ПРО ВІЙНУ, обстріли і рідний дім – це те, що не можна слухати без сліз. Каже, постійно думає про квартиру, про речі, які назбиралися протягом життя. Але найбільше, звісно, душа болить за сина, який зараз десь на передовій…
– Я приїхала сюди 18 березня. Але якщо ви мене спитаєте, якого числа ми виїхали з Харкова, то я не пам’ятаю. Дати і дні – все було, як один безкінечний день… У Харкові я жила в елітному районі Північна Салтівка, яка складається з кількох мікрорайонів. Це зараз найнебезпечніший район, тут є такі мікрорайони, що їх фактично зрівняли із землею… Я ніколи не думала, що повітря може так стрясатися. У нас у парку було багато білок, качок… Відколи почалися обстріли – жодної тваринки… Куди вони повтікали – ніхто не знає… Ми чули вибухи першого ж дня, 24 лютого, о 5.30. 25-го пів дня відпрацювали і пішли додому. Від 27 лютого вже почалися активні обстріли, не стало світла, газу, води, зв’язку. Ми з подругою сиділи в мене, було страшно, вибухи були все ближче і ближче… Не стало продуктів. Магазини не працювали. Тиждень ще волонтери привозили якісь харчі. А потім на Північну Салтівку вже ніхто не їхав. Випав сніг. 7 березня ми з подругою виїхали до неї на дачу. Думала, повернуся і буду жити в аптеці, дехто з працівників так і зробили, бо в цьому районі було менше обстрілів. Моя донька виїхала з Харкова в перший же день війни з дитиною, і мене просила їхати. Але ж знаєте, які ми, люди нашого віку не хочуть їхати з дому. Мерзли в подруги на дачі. А потім все ж поїхали. Ніхто не знав, куди, люди просто покидали Харків. Мій син теж виїхав. Влаштував мене у Вашківцях і пішов добровольцем. Спочатку проходив навчання, їздив навіть на військові навчання в Англію… Де зараз служить – не каже…. Знаю, що десь на передовій…
ПАНІ МАРИНА каже, що в рідному Харкові її будинок цілий, лише на 4 поверсі пробита стіна. Але вікон у квартирі немає… Працівники ЖРЕПу забили вікна фанерою.
– Сусідка розповіла, що наша квартира дуже постраждала, – додає пані Марина. – Кожен день по Салтівці б’ють. Третя і Четверта Салтівка оточена нашими бійцями, туди не пускають, все заміноване. Там і будинків фактично немає… Друга і п’ята Салтівка напівзруйновані. Я хочу сказати, що масових проросійських настроїв у Харкові ніколи не було. І ніхто не хотів до Росії. Я завжди знала українську мову, але все моє оточення було російськомовним. Тому і я розмовляла російською. Вчителька української мови колись нам казала: «Якщо ти їси хліб український, то й розмовляй українською». Я завжди пам’ятала ці слова. І коли тут чую українську, то чому маю говорити російською?
…Я дуже вірю в долю, і напевно, не випадково опинилася в цьому місці. Щохвилини думаю про свій дім. Часом здається: ось ввімкну телевізор і почую, що вже можна повертатися в Харків…
Наталія ФЕЩУК