Історія молодої дівчини з Харкова, яка вмить стала сильною жінкою та турботливою мамою, вражає до глибини душі…

У свої 19 вона вже знає, що таке ракетні обстріли, зрада матері  та хворий братик. Але попри все це Ірина з лагідною посмішкою на обличчі розповідає:

– До війни я працювала в пекарні й навчалася на кухаря-технолога, разом з хлопцем орендували квартиру. Тому все було добре. А потім якось одного вихідного я відпочивала і не помітила, що розрядився мій телефон. Тоді  прибіг мій хлопець з роботи, перелякано дивиться на мене і каже: «Ти жива… Слова Богу.  Бо там аеропорт підірвали, міни кидали на нашу територію. Я так боявся за тебе, ти не брала телефон». Ми подивилися за вікно, а там – пожежа. Зараз тих квартир вже немає… Згодом до мене приїхав батько, він мене забрав у село під  Харків, там було трохи спокійніше. А потім вже й там над нашим будинком почали літати ракети. Навкруги все трусилося, лунали вибухи. Ми пожили там тиждень, поки не дізналися, що сусіднє село розбомбили вщент, зрівняли з землею…

Невдовзі Ірині зателефонувала мама, яка щойно народила десяту дитину і запропонувала зустрітися на вокзалі, щоб евакуюватися з міста.

– Сказала, що ми їдемо в Ужгород, – продовжує дівчина. – Мовляв, збирайте речі. Ми почали збирати речі, вийшли до місця призначення, а мами немає. Телефонуємо їй, вона каже, що вже на вокзалі. А нас жодне таксі не хотіло підвезти. І мама поїхала в Ужгород без нас… Ми не думали, що вона нас покине… І ми поїхали самі, але не в Ужгород, а в інше місто.

Відтоді 19-річна Ірина стала відповідальною не лише за своє життя, а й за життя двох сестер та п’ятирічного братика, хворого на цукровий діабет. А отже – за його лікування, розпорядок дня та необхідні процедури…

– Ми живемо в приміщенні  18-го ліцею. Поки все добре. Але нам кажуть, щоб ми щось знаходили інше, бо ж не вічно там будемо жити… Я стараюся із сестричками та братом проводити багато часу. Вони зараз отримують лише волонтерські гроші, не отримують соціальну грошову допомогу, бо за них гроші отримували батьки. Мама ж гроші нам не пересилає… Тато теж отримує готівку, а передати не може…

Чернівці стали містом, де Ірина намагається будувати своє майбутнє і де хоче реалізувати себе. Хоче  знайти житло, щоб меншенькі себе комфортніше почували, влаштуватися на роботу. Щоб були кошти на житло, їжу і на все, що потрібно дітям.