Президентські і парламентські вибори 2019 р. в Україні відбувалися на унікальному фоні – тут, як співалося у радянській пісні, “сказка стала былью”. Що це за казка? А про “народного президента Голобородька – слугу народу”. Мільйони громадян України отримують інформацію переважно з телеекрану, а олігархічні телеканали демонстрували серіал “Слуга народу” таким чином, щоб його побачило якомога більше глядачів. Плюс до того на цих каналах постійно йшла дискредитація існуючої на той час в країні влади – президента і тодішнього складу парламенту. Відтак і було сформовано ті самі 73 % виборців, які захопилися казкою, і обрали владу нинішню.
У що ж повірили громадяни, які віддали голоси Зеленському і щойно створеній партії “Слуга народу”? У те, що цей актор, котрий зіграв “народного президента”, робитиме все за сценарієм фільму. Ці виборці очікували зниження комунальних тарифів, повну прозорість та відкритість нової влади, ліквідацію всевладдя олігархів, судове покарання владних корупціонерів і хабарників, встановлення миру на Донбасі – і насамперед, швидке зростання свого життєвого рівня. Натомість отримали зовсім не те, на що сподівалися.
Тарифи не знижуються, навпаки – зростають. З першого грудня обіцяють їх значне підвищення. Прозорості та відкритості влади “нових облич” також не спостерігається. Зеленський обіцяв покінчити з кумівством, характерним для його попередників на президентській посаді. Кумів і справді не призначив, проте на дуже відповідальні посади поставив своїх особистих друзів і колег-гумористів по “95-му кварталу”. Замість чесних і порядних професіоналів, котрих обіцяли призначати після “консультацій з народом”, висунули людей, особисто відданих президентові та тій особі, що стоїть у нього за спиною.
А що ж відбувається з “ліквідацією всевладдя олігархів”? Прямо протилежний процес. Олігарх Коломойський, який вклав сотні мільйонів доларів у “розкрутку” “проєкту Зе”, отримав в Україні таку владу, про яку далеко не кожен монарх може навіть мріяти. Його люди (як особистий адвокат Богдан) обійняли ключові посади в державі й визначають державну політику. А сам Коломойський повертає у свою власність все, що хотів повернути. Зокрема, аеропорт Дніпра, і головне – добивається рішення судів різних інстанцій про повернення націоналізованого “Приватбанку”, ще й з виплатою багатомільярдної компенсації з державного бюджету.
В інтересах олігархів нова влада готує продаж землі, який планує розпочати вже наступного року. А власники закупівельних фірм збили оптову ціну на сільгоспродукцію нижче її собівартості, щоб позбавити коштів простих фермерів і власників земельних паїв до того моменту, коли розпочнеться масовий продаж земель сільськогосподарського призначення. Це означає, що коштів на купівлю землі не матимуть ті, хто її обробляє, натомість олігархи зможуть скуповувати все, що їм заманеться. Будуть утворені величезні латифундії й Україна остаточно перетвориться на погану копію латиноамериканської держави першої половини минулого століття.
В інтересах найбагатших людей нова влада наносить удар і по малому бізнесу, зобов’язуючи дрібних підприємців використовувати касові апарати. Це призведе до розорення їх значної кількості, а їхня клієнтура перейде до супермаркетів, мережі яких належать олігархам. Активна частина розореного малого бізнесу під таким тиском вимушена буде виїхати за кордон. До цієї частини виборців вже приходить розуміння того, що красива казка, в яку вони повірили під час виборів, виявилася мильною бульбашкою.
Таке ж розуміння починає приходить навіть до люмпенів, котрі голосували за обіцянку “слуг народу” посадити корупціонерів з числа можновладців старої влади. Нащадки Шарікова свято вірили, що “нові обличчя” запроторять корупціонерів до в’язниць, конфіскують неправедно нажиті багатства у цих мерзотників, і роздадуть вилучене “простим людям”. Зрозуміло, що і вони не побачили омріяного “відібрати і поділити порівну”, тому починають чухати потилиці й думати, що все пішло зовсім не так, як вони мріяли.
Нарешті, нова влада почала діяти у напрямку встановлення миру на Донбасі. Але настільки недолуго, що і тут віри їй все менше. Нібито домовилися з Путіним про припинення вогню, проте росіяни стріляють, незважаючи на “перемир’я”, і українців гине більше, ніж у періоди, коли вогонь вели без обмежень. Українські війська війська почали відводити від лінії фронту, але противник відходити і не думає. Відтак в армії визріває невдоволення, а це для влади досить небезпечно.
Розчарування у суспільстві зростає. Ми навіть не згадуємо про зовнішньополітичні провали нової влади – це окрема тема. Тут можна із сумом констатувати: світ починає сміятися над Україною замість того, щоб співчувати жертві російської агресії, як це було ще зовсім недавно. Красива казка виявилася зовсім не такою, як здавалася раніше. Все більше людей відчуває, що чекають нас часи складні й невеселі. На жаль…
Ігор Буркут, політолог, історик, публіцист