Останнім часом серед політологів і політичних оглядачів Російську Федерацію все частіше розглядають не як звичайну державу, а як територію, захоплену бандою злочинців. Адже нормальна держава шанує закони, в ній міжнародне право має перевагу над національним. А для сучасної Росії жодні закони значення не мають, і зневагу до міжнародного права там навіть не приховують. Її “пахани” не звертають уваги на жодні договори, підписані Росією з іншими державами і міжнародними організаціями. Роблять вони лише те, що вважають вигідним для себе.
Путін поставив мету – повністю підкорити собі Україну. У 2014 році не вдалося одним ударом захопити вісім українських областей, щоби проголосити там вигадану в Кремлі “Новоросію”. Несподівано для агресора, на захист своєї Батьківщини піднявся український народ, добровольці й волонтери зуміли зупинити ворога, а відроджені Збройні сили України навіть звільнили значну частину Донецької і Луганської областей. Не вдалося захопити “кавалерійським наскоком”, тож змінили тактику і почали брати українців на виснаження. Позиційна війна справді дуже виснажує бійців і вимагає значних затрат із державного бюджету. Війна триває вже шостий рік поспіль, і в суспільстві шириться бажання завершити її якомога швидше. На цих настроях зіграла команда Зеленського, що і позначилося на його перемозі в боротьбі за президентську посаду.
Новий Президент і його команда оголосили себе “партією миру”, а своїх попередників – “партією війни”. Для широкої публіки новітні “миротворці” розповідають, що готові до діалогу з Путіним й прагнуть вже сісти з ним за стіл переговорів. Причому готові йти на поступки, аби тільки досягти миру. У Кремлі таку позицію сприймають як свідчення слабкості, тому все сильніше тиснуть на Київ, щоб досягти максимуму поступок з боку української влади. Значна частина нашого суспільства сприймає поступки Києва агресорові як капітуляцію і зраду національних інтересів. Натомість представники влади звинувачують цю частину громадськості в тому, що вона є “войовничою меншістю” і лише заважає швидкому укладенню миру.
Військові спеціалісти підкреслюють, що успіх переговорів із Москвою може бути досягнутий лише тоді, коли говорити з нею з позиції сили. У реальності ж нинішні “миротворці”, які в армії ніколи не служили і всіляко уникали мобілізації до неї, обрали абсолютно програшну тактику. Вони почали відводити українські війська на українській же території з підготовлених до оборони позицій у чисте поле, сподіваючись, що і противник, зі свого боку, відведе власні війська. Слово тримають відповідальні політики, а злочинцям начхати на всі слова. Отож українці відходять, а російські війська підтягають резерви й готуються перейти в наступ.
Солдати з передової повідомляють, що російські снайпери почали застосовувати нові кулі, за своєю дією значно страшніші за ті, що використовувалися раніше. Сторони домовлялися про припинення вогню, але з російського боку цю домовленість постійно порушують. При цьому Москва заявляє, що її військ на Донбасі “немає”, а стріляють, мовляв, якісь непідконтрольні нікому озброєні угруповання. Зі всього видно, що та сторона не збирається відмовлятися від своїх агресивних планів, готуючись займати території, з яких виходять українські війська.
Все голосніше в різних регіонах України лунають протести проти політики потакання агресорам. Днями Зеленському в Тернополі довелося пройти “коридором ганьби”, коли сотні розлючених людей прямо в очі висловили йому своє несприйняття дій, спрямованих на капітуляцію України. Визріває масовий протест, наслідки якого можуть різко поглибити політичну кризу, що вже почалася в країні. Відома навіть дата і місце масових виступів – 21 листопада, славнозвісний Майдан у Києві.
Україні потрібний мир. Але не за будь-яку ціну. Держава повинна повністю зберегти свій суверенітет, відновити територіальну цілісність і примусити агресора власним коштом відновити те, що він зруйнував. Наразі нічого подібного ми не бачимо. Злочинця можна примусити зробити те, що потрібно Україні. Але не за допомогою підписів на папірцях, а лише військовою силою. Ще пів року тому здавалося, що таку силу ми маємо, і за нашою спиною стоїть Північноатлантичний альянс, на дієву допомогу якого можна розраховувати. Але за декілька місяців президентства Зеленського на очах розвалилася Антипутінська коаліція, створена попередньою київською владою, і втрачається підтримка тих країн, які раніше допомогу Україні надавали.
Нині необхідна надзвичайно напружена робота вітчизняної дипломатії, щоб досягти підтримки, без якої нам не вистояти перед міццю противника. А замість висококваліфікованих дипломатів зовнішньою політикою у нас займаються гумористи. Непрофесіоналізм став справжньою бідою всієї сучасної української політики. Коли Верховний головнокомандувач кричить своїм солдатам: “Я не лох!”, а при цьому вірить патологічному брехуну і злочинцю Путіну, то що вже говорити про чиновників меншого рангу.
Мир “на рівних” зі злочинцями укласти неможливо. Вони поважають лише силу. Якщо Україна сили не продемонструє, то замість справжнього тривкого миру отримає ганебну капітуляцію й нову війну, набагато масштабнішу за ту, що вимушена вести нині.
Ігор Буркут, політолог, історик, публіцист.