Долі людські
«Ти не така, як усі, ти – краща за всіх…»
Так запевняла мама змалечку незрячу дочку, яка виросла вродливою і талановитою
Спокута провини
«Усе життя я відчуваю свою вину перед старшою донькою Маринкою, яка народилася з вадою зору», – зізнається у розмові Галина Герелюк. Її життя кардинально змінилося після тих пологів, у яких… ледь не померла. До того було, як у всіх: безтурботна юність, захоплення, кохання. З Андрієм вони навчалися поряд в училищі: вона – на в’язальницю, він – на майстра з обслуговування в’язальних машин, хоча покохали одне одного вже коли працювали на трикотажній фабриці. Вили своє сімейне гніздечко, намагаючись зробити його ідеальним. Навіть будучи вже при надії, Галя не цуралася роботи, і коли стали робити ремонт, навіть не думала, наскільки може бути небезпечними для майбутньої дитини запах фарби, лаку…
Відтоді не раз себе картала за ту безтурботність, аналізувала, «прокручувала» розмови з численними лікарями, які не могли пояснити, що спричинило в доньки вроджену атрофію зорових нервів. Пережила депресії, зневіру, близькі й далекі поїздки в пошуках відповідей і в надії вилікувати дитину. Одного разу з’явився промінець надії, коли львівський медик, також незрячий, провів кілька сеансів спеціального масажу, й вона помітила і збагнула: дівчинка трохи бачить… боковим зором.
- Два відсотки зору – це практично ніщо, але все-таки Маринка могла бачити силуети, розрізняти кольори, великий шрифт… Я читала їй книги, і вона все схоплювала на льоту. У неї чудова пам’ять.
- Мама стала для мене першою вчителькою, наставницею, з неї почалося моє знайомство зі світом, – скаже тепер 24-річна Марина Герелюк, магістр з дипломом викладача музичного мистецтва, авторка текстів і музики, аранжувальниця, музичний критик…
Про роботу не могло бути й мови. Для Галини Степанівни основною стала професія «мама». Тим більше, що згодом у них народилася друга дочка, Ірина, на щастя, цілком здорова. Зрозуміло, старшій приділяла більше уваги, відгороджувала її від зайвих клопотів, пояснювала молодшій, що сестричка незряча, їй треба допомагати. Проте водночас… «не давала дочці спуску». Часом чула: «Ти не мама, ти мачуха». А вона знала своє: «Хай я буду мачухою, але дитина зможе знайти собі місце в житті».
«Вона з пелюшок була така… вредна», – говорить тепер, усміхаючись, і це слід розуміти як комплімент. – Чого захоче, неодмінно доб’ється».
Коли сняться кольорові сни
Фахівці кажуть, що люди, які мають вади зору, світ пізнають через інші органи чуття, які більш розвинені, ніж у деяких звичайних осіб. І це підтверджує Марина. Проте у її випадку, як пересвідчилися, найбільше важить вроджена наполегливість, бажання багато знати, з усім справлятися самотужки, розвиватися й розвиватися, «не стояти на місці». «Вредна, примхлива» дівчинка у чотири роки знала напам’ять назви лікарських рослин (така книга була в мами під руками, коли донечка захотіла вкотре послухати щось цікаве). Вона розрізняла кольори, знала букви, і коли настав час йти до першого класу, відмовилася, аби вчителі займалися з нею вдома, стала навчатися в звичайній школі. Відпав і Карапчівський спецінтернат для дітей з вадами зору. І хоча тоді ще й не йшлося про інклюзивну освіту, у ЗОШ № 30 їй пішли назустріч – там Маринка навчалася за індивідуальним графіком і намагалася не відставати від інших. До речі, закінчила школу практично на «відмінно». Так само – й Чернівецьку музичну школу №1. На моє здивування, як їй вдалося «приборкати» клавіші фортепіано, грати без партитури, вона пояснила: у неї, як і більшості таких особливих людей, добре розвинена просторова пам’ять, проте її треба довго тренувати.
- Два проценти зору дуже допомагає, – каже. – Те, що близько, я могла подивитися, помацати. На фортепіано я ледь бачила клавіші, але більше акцентувала увагу на своїх відчуттях…
Сім років вона навчалася гри на фортепіано. Вдячна своїм батькам, сумніви яких вдалося розвіяти, викладачам, які погодилися займатися з такою особливою дитиною. До речі, тут вона ще й відвідувала вокальну студію, бо в якийсь момент збагнула, що більше за гру на музичному інструменті вона хоче навчитися професійного співу.
Музикальний слух у ній відкрила музична керівниця дитячого садочка Лариса Костянтинівна. Вийшло це також не без втручання самої Маринки. Адже до певного часу її дуже оберігали від будь-яких зайвих навантажень. Коли на свята інші діти співали-танцювали, їй пропонували, ставши на стільчик, розказати віршика.
- Мені стало образливо, і я поскаржилася мамі. Моя бойова мама прийшла до садочка і запропонувала: «Ви її перевірте…». Коли ж я заспівала, на прохання виховательки, Лариса Костянтинівна вигукнула: «У вашої дитини ідеальний музикальний слух!» – розповіла Марина. І пригадала, як у дитинстві їй приснився сон, наче вона стоїть на великій сцені з мікрофоном у руках, а довкола неї ще й підтанцівка… – То був кольоровий сон, красивий, живий. Я ніколи не бачила мікрофона, не тримала його в руках. Але він приснився, і наступного дня я заявила батькам, що хочу мікрофон. Тато не забарився з покупкою: приніс мікрофон іграшковий. Я запротестувала. Тож невдовзі в мене з’явився справжнісінький мікрофон і музична клавіатура.
Сон виявився віщим. Після школи вона стала студенткою Чернівецького національного університету, на кафедрі музики. Без проблем не обійшлося, адже Марина не мала можливості складати ЗНО, тож вступала за індивідуальною програмою: співбесіда, іспити з української мови та літератури, з історії України. А вже коли розпочалося навчання, не всі викладачі з розумінням ставилися до її «особливості». Адже навіть шлях до університету вона не могла долати самотужки. Її весь час супроводжувала мама. А графік пар та індивідуального навчання подекуди складався так, що після лекцій траплялися «вікна», тож доводилося й чекати, й повертатися додому, аби підготуватися до занять…
Та все ж їй усе вдавалося. Олександр Залуцький (світлої пам’яті) запримітив у ній здібності музичного критика, Віктор Рурак (на жаль, уже теж покійний) залучив до аранжування, згодом ці навики в ній розвинув Іван Гатрич. І тепер Марина, уже з дипломом магістра, здебільшого займається аранжуванням. Має вдома студію й виконує аранжування власних творів (їх у неї вже півтора десятка), приймає замовлення. Це тепер її «родзинка». Диплом їй дозволяє викладати в школі чи садочку, музичній школі чи музучилищі, читати лекції на кафедрі, проте вона усвідомлює, що її проблемний зір не дозволить самотужки долати відстані, сприймати велелюдний гамір, викладатися на повну перед учнями.
- Мені імпонує фрілансерство, тобто робота вдома. Я маю власну студію, маю тишу, маю можливість займатися тим, що мені подобається. Десь на третьому курсі усвідомила, що бачу себе не у виконавстві (хоча в додатку до диплома записана ще одна моя спеціальність «естрадний спів»), а в аранжуванні. І пишу мінусові фонограми на комп’ютері. Ним володію на достатньому рівні. Він у мене розмовляє, адже тепер є спеціальні програми, які озвучують гаджети, телефони. Я навчилася їх відшукувати й налаштовувати. Тепер не можна казати, що щось для нас недоступне, що я чогось не можу зробити. Я можу все! Тільки треба захотіти!
Марина ще в дев’ятому класі написала свої перші пісні. Одну з них, на моє прохання, вона виконала в редакційному кабінеті. Голос її направду незвичайний. І пісня – дуже символічна, із назвою «Повір у себе». У приспіві звучить заклик до тих людей, які не впевнені в собі, які через певні фізичні вади чи психологічні бар’єри піддаються депресії, страху, безнадії:
Тож ти повір у себе, не втрачай надії.
Хай сонце посміхнеться із небес.
Не забувай, що в тебе не все безнадійно,
В житті багато є чудес.
Зауважила Марині, що назва пісні – то, схоже, її життєве кредо. Вона підтвердила це й додала, що їй імпонує ще один девіз: «Пісня і праця – великі дві сили» за Іваном Франком. Цей та інші її вірші Герелюки видали збіркою, ілюструвала яку молодша сестра Ірина. До речі, вона вже має інше прізвище. Днями святкували річницю її весілля.
Квиток до щасливої станції
Пісня і праця допомогли й Марині виграти свій квиток до щастя. Хтось із подібною їй долею, можливо, давно склав би руки, замкнувся у чотирьох стінах й накопичував гнів на весь довколишній світ. Але тільки не вона. Принцип «не стояти не місці» дозволяє їй досягати «того, чого захоче». Свого часу вона завдяки спеціальній програмі, яку їй надали в УТОСі, оволоділа шрифтом Брайля, проте переважно користується сучасними комп’ютерними програмами.
- Я завжди шукала спілкування, мене цікавило, як живуть такі люди, як я, – розповідає. – Завдяки соцмережам знайшла друзів. Є така програма «Teem Talk» («Команда співрозмовників – авт.)», у якій відкриті портали за інтересами, за об’єднаннями. Ми створили свій портал «Лабіринт». Там багато музики… Серед тих, хто відгукнувся, був той, хто дуже зачепив мене. Два роки тому ми віртуально познайомилися із Сергієм, і за цей час вирішили, що хочемо бути разом… Я завжди казала, що віртуально жити не буду. Мені потрібна реальність.
І це сталося. Не в сні, наяву. Перед Днем Святого Валентина 33-річний Сергій прилетів-примчав з Мінська до своєї обраниці. Незважаючи на те, що зовсім незрячий, що завше боявся літаків. Прибув, щоби сказати їй: «Виходь за мене заміж». І вона відповіла: «Так». Влітку він знову приїхав, і вони удвох виступили на фестивалі «Буковинські візерунки», який організовує УТОС: вона співала, він акомпанував їй на гітарі. Їх об’єднала музика, спільні погляди на життя, бажання всього досягати самотужки і разом. Тож плануючи весілля, подружнє життя, вони не думають, як дехто, що якось буде, а реально оцінюють свої можливості й прораховують подальші кроки.
– Я тепер готую пост на сайті англійською мовою, в якому хочу підказати тим, хто має вади зору, що незрячість не така страшна, що людина може бути активістом, блогером, музикантом, аранжувальником, ким завгодно. Що не можна впадати в песимізм. Що якщо ми говоритимемо про сумне, то й життя в нас буде сумне. Що ми можемо бути щасливими, – щиро проказала Марина Герелюк.
Я ж сказала, що аплодую її співу, захоплююся її безкінечними талантами, її оптимізмом. А через кілька днів після нашої розмови побачила на її сторінці у Фейсбуці не тільки кліп нової пісні, а й копію залізничного квитка. За кілька днів її маршрут проляже на Мінськ, до її щасливої станції. Упевнена, Марині все вдасться, адже вона достеменно не така, як усі.
Валентина МАЦЕРУК.