Нашому колезі, членові Національних спілок журналістів і письменників України, колишньому відповідальному секретарю газети «Буковина» Володимиру Яковичу ДЯЧКОВУ 27 липня випонилося б 85. На жаль, його вже 13 років нема з нами…
На початку листопада позаминулого року був у відрядженні в США. Пізно ввечері у моєму вашингтонському помешканні пролунав дзвінок. Телефонувала колега по роботі в газеті «Радянська Буковина», а зараз американська журналістка і письменниця Лілія Костюк – Друкман. «Ти знаєш, помер Володя Дячков». У мене наче все перевернулося. «Як помер?». На пам’яті була наша недавня розмова з Володимиром Яковичем під час презентації у відомому всім чернівчанам клубі «Шепетівка» книги Лілії… Через тиждень знову довелось побувати в Чернівцях, уже на святі 600-ліття нашого міста. І, як завжди, коли буваю в рідному краї, завітав до редакції газети «Буковина» на вулиці Українській. Тут працював 17 років. Поруч, на розі Української і провулку, – мій дім, де жив від 1955 року. Все таке рідне, знайоме. Тут, у редакційному дворику, повиростали мої діти, цією стежкою у перші роки роботи в редакції під час чергувань ходили до газетного цеху, що розташовувався поруч.
На стіні в редакційному кабінеті Володимира Дячкова – незмінні три фотографії, які супроводжували його, мені здається, останні років сорок. Актор Валентин Литовський, який виконував роль Пушкіна в довоєнному фільмі «Юність поета», відома радянська кіноактриса Ізольда Ізвицька і Богдан Ступка. Три постаті мистців, які були дуже близькими йому І знову якась дуже сердечна, душевна розмова відбулась у нас. В.Д. подарував мені свою останню книгу «Свічечка на штормовому вітрі» з написом : «Юрию Корневу – мудрому и уникально интеллигентному человеку для тихого раздумья над строкой и словом. Искренне – В. Дячков». Може, це Бог дав мені наостанок таке спілкування з чудовою людиною. Здавалося, що наша незмінна секретарка редактора Ірина Лопатенко та Володя сидітимуть у цьому кабінеті вічно.
І раптом – цей телефонний дзвінок з Нью-Йорка. Як кинджал у серце.
У «Радянській Буковині» я працював заввідділу промисловості, будівництва і транспорту. Звичайно, журналістські інтереси відрізнялись від його уподобань. Відомий в Україні критик, письменник-есеїст, витончений майстер слова, він прихилявся одночасно трьом музам: слову, кінематографу і музиці. Друзями з ним не були. Але шанобливо ставилися один до одного. Я, побачивши у газеті чергові його есе про нові кінострічки, заходив до нього й отримував усні бліц-мініатюри про кінофільми, акторів. Вони нерідко завершувалися порадою: «Цей фільм, Юрію, обов’язково подивися..». Або: «Ця стрічка – акторська вдача Баніоніса (чи Тихонова)…»
Коли його не стало, знову передивився чотири його чудові книжечки. І у мене склалося враження, що втратив друга, близьку людину. Тож розповім про нього, яким його знав, відчував, його час і сучасників.
***
Переконаний, що мої публікації в «Радянській Буковині» Дячков читав тільки тоді, коли змушений був це робити в чині заступника відповідального секретаря, чи коли чергував по номеру. Наші уподобання були геть різними. У мене улюбленим жанром були кореспонденції, статті з різних соціально-економічних проблем, галузей народного господарства Буковини. Нерідко насичував їх численними фактами, цифрами, навіть таблицями і графіками. Тому мої «простині», як говорив Володя, він не дуже розумів, відверто кажучи – не любив. Газетна шпальта, пів шпальти – то були не його розміри і жанри. Він круто скорочував і правив мої опуси. Правда, те, що в моїх матеріалах, журналістському стилі роботи на редакційних «літучках» в «Радянській Буковині» вважалося недоліком, у всесоюзних газетах «Социалистическая индустрия», «Экономическая газета», де мені довелося працювати в Москві після «Радянської Буковини», стало достоїнством.
Він хворів від неоковирного слова, бо був витонченим майстром мови. Улюбленим жанром стали мікромініатюрні есе, критичні статті про відомих на Буковині, в Україні письменників, акторів, мистців; короткі замальовки про кінематографічний процес. Він міг кількома реченнями створити портрет людини, передати провідні риси характеру, суть особистості мистця. Був дуже освіченою, інтелігентною людиною, добре знав українську і російську мови, історію літератури, поважав і любив добре видану книгу. Серед його улюблених письменників – генії ХІХ століття: Пушкін, Лєрмонтов, Тургенєв, Тютчев, Фет, Лєсков, Баратинський… Осібно стояв для нього Бунін. «Антоновські яблука», «Суходіл», «Пан із Сан-Франциско», «Життя Арсеньєва, «Мітіне кохання», цикл – «Темні алеї» він вважав однією з вершин світової прози і поезії. А Буніна – майстром «малих» форм (повісті, оповідання, новели), співцем напівпокинутих дворянських маєтків. Під час нашої останньої зустрічі говорив, що Бунін був видатним стилістом, який створив особливу «парчеву» (щільну, візерунчасту) мову. Підкреслював: йому були близькі мальовничість і суворість, музичність і ритмічна виразність, характерні для бунінської прози. Нерідко він повторював рядки із вірша Буніна «Самотність»:
Мне крикнуть хотелось вослед:
«Воротись, я сроднился с тобой!»
Но для женщины прошлого нет:
Разлюбила – и стал ей чужой.
Что ж! Камин затоплю, буду пить…
Хорошо бы собаку купить.
Серед українських майстрів слова високо поціновував Андрія Малишка, Олеся Гончара, Василя Симоненка, Ліну Костенко. Звичайно, над усіма стояла для нього постать Тараса Шевченка, якого він вважав не тільки геніальним поетом, художником, але й філософом, мислителем. Коли ми якось вийшли покурити на презентації Лілиної книжки за кілька днів до святкування 600-ліття Чернівців, сказав мені про Шевченка: «Ото був би Президент України! Не рівня нинішнім нашим політикам, які полюбляють себе в Україні, а не Україну в собі. І гризуться між собою, як голодні дворняжки…».
Володимир досконало знав біографію Шевченка, людей з його оточення (український художник – аматор, ротмістр царської армії Яків де Бальмен, світлій пам’яті якого Тарас Григорович присвятив свою і досі актуальну поему «Кавказ»; поміщик Віктор Закревський; флотський офіцер Олександр Бутаков, з яким рядовий Тарас Шевченко в складі експедиції плавав Аральським морем на шхуні «Костянтин», історик Микола Костомаров, письменник Пантелеймон Куліш, казахський просвітитель Чокан Валіханов, великий Іван Тургенєв, берегиня і муза Шевченка княгиня Варвара Рєпніна, останнє кохання поета Лукерія Полусмак…). Ці люди стали героями повістей, чудових есе-мініатюр, оповідань.
Близьким другом був відомий поет, наш земляк Михайло Ткач, пісні якого співає Україна. До Чернівців він приїжджав на своєму автомобілі. Коли бачив у редакційному дворі його «Жигулі» – знав, сьогодні у Дячкова свято: приїхав близький товариш. Але навіть такому майстру слова як Ткач, він говорив по-дружньому про деякі вірші, що мали стати піснями: «Це щось не те. Треба інші слова знайти…».
Він став другом чудової людини, однієї з найобдарованіших художників сучасної Буковини й України Наталії Ярмольчук, яка так передчасно і трагічно пішла з життя, талановитим співцем столиці нашого краю – Чернівців. Завдяки зусиллям Володимира Дячкова, поетеси Тамари Севернюк, редактора газети «Буковина» Володимира Михайловського, художника Рудольфа Лекалова на сторінках часопису друкували графічні твори, поезії Наталії. Володимир написав про творчість Н. Ярмольчук кілька чудових рецензій, можна сказати, вивів її на всеукраїнську, європейську мистецьку арену.
Лицар слова. Так без всякого перебільшення можна сказати про Володимира Дячкова. До речі, назву його останньої книги – «Свічечка на штормовому вітрі» дала мікроповість про Олександра Дюма, де наведені відомі факти про перебування автора «Трьох мушкетерів» на Кавказі, Каспії. Д’Артаньян став одним із улюблених його літературних героїв, а про виконавця його ролі у відомому кінофільмі Михайла Боярського наш колега написав чудове есе. Так і уявляю собі Володимира Дячкова зі шпагою в руках на дуелі. Він завжди боронив честь великої української мови, був справжнім лицарем слова.
«Сінематограф – любов моя…»
Кінематограф «особлива стаття» для Дячкова. Добре знав історію, постаті, філософію, кінознавців, провідні (різних часів) тенденції «сінема», як він говорив по-старому, кінодраматургію, кіномистецтво, кіномузику. Звичайно, одна, навіть дуже талановита людина, не може досконало володіти різноманітними галузями такого складного конгломерату мистецтва і техніки. Але як учені-енциклопедисти відчували, наприклад, природознавство, так і він розумів основні вузлові моменти кінопроцесу. Від винаходу братів Люм’єрів до творчості Нікіти Міхалкова, Кіри Муратової, Ренати Літвінової, Богдана Ступки, Федора Бондарчука, Джорджа Клуні, Франсуа Азона, Вуді Алена, Анджеліни Джолі, Скарлет Йогансен. Але особливо любив російський та український кінематограф. Інколи, коли говорили з ним про кіно, складалося враження, що він разом з кінопромисловцем П. Тіманом напередодні Першої світової війни засновував “російську золоту серію”. Що це він запрошував на роботу талановитих кінорежисерів Володимира Гардіна та Якова Протазанова. Що це він давав Вірі Холодній рекомендаційного листа до керівника фірми “А. Ханжонков і Ко”. Легендарна королева екрану померла в Одесі від “іспанки” (різновид грипу) в лютому 1919 року. Їй було всього 26 років. І коли читав мені знамениті рядки Олександра Вертинського, закоханого у велику актрису, і написані, коли вона вже відчувала дихання смерті, в нього тремтів голос і в очах стояли сльози. Пам’ятаєте: “Ваши пальцы пахнут ладаном, а в ресницах спит печаль. Ничего теперь не надо Вам, никого теперь не жаль». Есеїст вважав, що найближчою паралеллю Вірі Холодній стала головна героїня фільму Нікіти Михалкова “Раба любви” у виконанні Олени Соловей.
Як кінокритик він віддавав перевагу фільмам глибоким, драматичним, любив історичні кінокартини про козацькі часи, Вітчизняну війну 1812 року, російсько-турецькі війни. І при цьому добре розумів діалектику кінопроцесу, його підводні камені. У новелі “Краплі сонця на зламаному веслі”, яка дала назву його книзі (Чернівці, “Зелена Буковина”, 2006 рік), увічнив пам’ять про Валентина Литовського — першого й єдиного актора, який зіграв у кіно юного Пушкіна і загинув влітку 1941 року. Точності й художній правді нашого колеги можна лише позаздрити. Коли з’явилося друком есе Дячкова про Литовського, ще жив режисер фільму “Юність поета”. Тоді йому виповнилося 90 років і він осліп. Дячков надіслав до Москви свою книжечку. Дружина цього старійшини кінематографу вголос читала чоловікові есе про Литовського. Коли закінчила, той сказав: “Таке враження, що Дячков перебував на зйомках фільму…”
Мій колега по роботі у відділі промисловості, будівництва і транспорту «Радянської Буковини», а відтак – головний редактор газети “Чернівці” Василь Бабух розповідав такий факт: “Кілька років тому Дячков був у Кам’янці-Подільському на зйомках фільму свого друга Богдана Ступки. При цьому були і наші спільні знайомі. Богдан Сильвестрович сказав там про нього: “У вас на Буковині є геніальний знавець кінематографу”.
У 70-90 роки Володимир зустрічався із багатьма відомими людьми кіно: акторами, режисерами, драматургами, операторами, критиками. Особливо поважав Ізольду Ізвицьку, Наталію Андрейченко, Олексія Баталова, Володимира Висоцького, Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка, Сергія Осику, Леоніда та Ролана Бикових, Романа Балаяна, Людмилу Гурченко, Наталію Гундарєву, Аллу Демідову, Євгена Євстігнєєва, Олега Єфремова, Донатаса Баніоніса, Олександра Калягіна, Миколу Караченцова, Андрія Миронова, Любов Орлову, Інокентія Смоктуновського, Олега Табакова, В’ячеслава Тихонова, Інну Чурикову, Олега Янковського, Аду Роговцеву. Завдяки авторитету і повазі до В.Д. чимало з них побували у нас в редакції «Р.Б.», давали інтерв’ю, спілкувалися з нами.
А скільки зробив Дячков для створення справедливої, неупередженої критики навколо постаті Івана Миколайчука! Він одним із перших кінокритиків гідно оцінив світ поетичного кіно буковинського земляка. Зміг точно, розумно, майстерно розказати про це тисячам глядачів, читачів українських та всесоюзних часописів. Добре пам’ятаю, як у редакційному конференц-залі виступав Миколайчук за годину до прем’єри кінострічки “Білий птах з чорною ознакою” в Чернівецькому кінотеатрі “Жовтень”, який став організатором цієї зустрічі. Миколайчук сказав тоді: “Іду вчора вулицею рідного села Чортория і бачу: наздоганяє мене наш сусід. Я шанобливо вітаюся: “Добридень, вуйку Йване!”, а він мовчить. Я знову вітаюся. Старий мовчить. Тоді допомагаю сусідові: “Це я — Василя та Катерини Миколайчуків син”. А дід у відповідь: “Та це ти той Іван, що в Довженка брехуном працює?..” Соромно мені стало. Для хлібороба з діда-прадіда, всі, хто не докладав руки до землі, були дармоїдами. Тож треба нам, шановні колеги – журналісти, так працювати, щоби прості люди не вважали нас дармоїдами-брехунами…”
З часом я зрозумів, чому серед інших фотографій з журналів на стіні в його кабінеті висіла фотографія Ізольди Ізвицької в ролі Марютки стрічці “Сорок первый” (режисер Григорій Чухрай, 1956 рік). Дячков вважав, що трагедія громадянської війни зламала навіть найсокровенніше — кохання. Проста жінка-червоноармієць вбиває з гвинтівки коханого — білогвардійського офіцера (актор Олег Стриженов). Коли якось роздивлявся це фото, він, перехопивши мій уважний погляд, сказав: “Коли вже громадянська війна в наших вчинках і душах закінчиться?..”
Галактика Володимира Дячкова
Перефразовуючи слова з післямови відомої української письменниці Галини Тарасюк до книги В.Д. “Свічечка на штормовому вітрі”, можна сказати, що в творчості відомого в Україні критика та прозаїка спресувалася художня реальність різних часових площин та емоційна інформація майже трьох століть (XIX, XX, XXI) про літературний процес, кінематограф, явища музики, мистецтва, велетнів духу, історичних особистостей. Він був своєрідним літературно-мистецьким Інтернетом ще тоді, коли ми і не чули про WWW або Світове інформаційне павутиння. Ми ніби і знали про відомі події і знаних людей, але В.Д. повертав події і долі під таким ракурсом, що вони сяяли для нас новими, до того невідомими гранями. Есе-оповідання В.Д., його малі прозові форми стали своєрідними розповідями-розвідками про людей нашого Буковинського краю, всієї України (Володимир Бабляк, Іван Миколайчук, Іван Холоменюк, Йосиф Бург, Катя Бужинська; Тарас Шевченко, Андрій Малишко, Михайло Ткач, Анатолій Солов’яненко, Ада Роговцева, Богдан Ступка, Василь Биков, Василь Симоненко, Ліна Костенко), тих, чиї імена стали духовною золотою скарбницею у країнах колишнього СРСР (Володимир Висоцький, Булат Окуджава, Євген Євтушенко…).
Своїми улюбленими письменниками він вважав Пушкіна, Лєрмонтова, Тургенєва, Анненського, Баратинського, Пришвіна, Лєскова, Буніна, Пастернака, будучи інтелігентом, закоханим у російську літературу ХІХ ст., добре знав долю і скарби велетнів українського духу. Тепер без усякого перебільшення можна сказати, що В.Д. був серед тих, хто творив на вкрай болісному для нашої країни зламі другого і третього тисячоліть українську національну ідею. Своїми методами і формами. Без зойків і клятв у любові до України, прилюдного биття себе у груди. А скромно, інтелігентно, талановито, з гідністю і честю. Добре розуміючи, що велике складається з малого.
“Каким он парнем был”
Цими словами з відомої пісні мені хочеться розпочати короткий розділ, де розповісти про Володимира як людину. Ті, хто добре знав його (поети Віталій Демченко та Галина Тарасюк, художник Рудольф Лекалов, відповідальний секретар газети «Буковина» Антоніна Тарасова), говорили, що він був щирим і відданим другом, оптимістом, умів стійко, мовчки, як справжній чоловік, переносити життєві випробування. Любив музику. Кумиром його був Володимир Висоцький. Невдовзі після смерті барда Дячков наголошував: «Минуть десятиліття і ми краще зрозуміємо справжню суспільну вагу цієї людини, його унікальність в житті народу».
– Я шанувала Володю за те, – розповідала відома письменниця Галина Тарасюк, – що він був світлою, душевною, доброю і незлобливою людиною. Завжди стояв вище цієї людської, містечкової маячні, літературних розборок. Пріоритетом для нього був талант людини. Заради цього імперативу прощав творчій людині все суєтне, її невеличкі людські грішки. Вдячна йому, що відразу відгукнувся на мою першу поетичну книжку «Смерековий лист» ( 1976 рік). І не тільки на мою. Дячков дуже чутливо, уважно ставився до кожного талановитого автора. Багато писав. Був одним з найпродуктивніших критиків України і зостався таким активним у літературному процесі до останніх своїх днів. А це свідчить про душевну і професійну щедрість цієї талановитої людини. Бо не кожен буде себе витрачати на талант інших, на його прославлення, на, як тепер говорять, ПР. І якби Володя стільки не витрачав свого творчого часу, душі й серця на інших, він би більше зробив сам. В останні роки Дячков це зрозумів і писав чудову ліричну й есеїстичну прозу. По суті, він створив новий літературний жанр – лаконічної прози, дуже насиченої інформативно.
– Він був затишною людиною, – продовжувала Г. Тарасюк. – Ніколи не нав`язувався в друзі. Але в будь-яку хвилину ти міг підійти до нього і звернутися з будь-яким питанням як до друга. Володя був душевним і незаздрісним. Тішився успіхами і перемогами інших. Звідси і його недооцінена діяльність як критика. Це дуже рідкісний дар і шкода, що наше суспільство його втрачає. Мені сьогодні дуже не вистачає Володимира Дячкова. І думаю, не тільки мені одній…
Звідки ж він взявся такий? Які витоки цієї особистості, які джерела живили його талант? Чернівецький художник Рудольф Лекалов розказував мені, що його дід по батькові дворянського роду, був музикантом у царя, похований у Чернівцях. Народившись 1937 р. у Василькові на Київщині, 1962- го закінчив українське відділення філфаку Чернівецького державного університету імені Юрія Федьковича. Вчився в одній групі з відомими згодом в Україні літераторами В. Демченком, В. Косяченком. Після захисту диплому вчителював у селі Топорівка Новоселицького району Чернівецької області, викладав українську мову і літературу. У 1963-му став кореспондентом обласної газети «Радянська Буковина».
У нашого тодішнього редактора – легендарного Кузьми Макаровича Демочка був такий принцип: усіх цих «літературних» хлопчиків він на перших порах посилав «на зелену пашу», тобто у відділ сільського господарства. «На витримку». Добрий товариш – відомий поет Віталій Колодій уперше спробував журналістського хліба у відділі промисловості, який очолював багато років відомий український журналіст Володимир Іванович Ключников (на жаль, мій покійний тесть). І тільки після такого виробничого загартування, проявивши себе належним чином, неофіт міг розраховувати потрапити у відділи культури , ідеології чи інформації.
Так Дячков опинився у відділі культури в редакційного «аса» Антона Аполлінарійовича Комарницького. Це був «культурник» від Бога, який започаткував у «РБ» відому рубрику «Літературно-мистецька карта Буковини». Заставкою її був смолоскип і назва села, селища чи міста. А далі розповіді про Юрія Федьковича, Сидора Воробкевича, Ольгу Кобилянську, Осипа Маковея, Августу Кохановську, Лідію Липківську, братів Руснаків, Йосипа Шмідта, Євзебія Мандичевського, Кароля Мікулі, Сидора Терлецького, Івана Дудку, Міхая Емінеску, Чіпріана Порумбеску та багатьох інших постатей письменників, співаків, композиторів, акторів європейського та світового значення. Відтак А. Комарницький переїхав до Києва, де працював сценаристом кіностудії Довженка, став лауреатом Шевченківської премії.
Під його орудою тоді працювали ще юні “літраби” та кореспонденти, майбутні «аси» журналістського пера Володимир Дячков, Кость Валігура, Віталій Колодій, згодом у різні часи очолювали відділ культури «РБ», стали відомими літераторами.
З відділом культури були пов`язані молоді роки відомого вченого-філолога Богдана Мельничука, письменника Володимира Бабляка. Завдяки творчому натхненню Антона Комарницького, його молодих колег редакція «РБ» у 60-70-ті роки була своєрідним інтелектуальним, духовним центром. Постійними гостями редакції й авторами газети були відомі українські літературознавці Василь Максимович Лесин (професор, багато років очолював кафедру української літератури філологічного факультету ЧДУ) і Олекса Стратонович Романець (викладач філфаку), літературо- і мистецтвознавець, один з організаторів Університету культури при ЧДУ, відомий в Україні лектор, доцент Анатолій Миколайович Добрянський.
А навколо відділу промисловості газети, який очолював Володимир Іванович Ключников, гуртувалися вчені-економісти, винахідники і раціоналізатори, інженери, які теж були постійними авторами «РБ». Серед них можна згадати голову обласної ради Всесоюзного товариства винахідників і раціоналізаторів Петра Івановича Щеблика, генерального директора панчішного об`єднання Юхима Ізотовича Цикуна, завідувача райфінвідділу Першотравневого райвиконкому Чернівців Михайла Васильовича Романіва (майбутній губернатор Чернівецької області), екскаваторника тресту «Чернівецьбуд» Василя Петровича Візнюка (був членом бюро Чернівецького міському КПУ, депутатом Верховної Ради СРСР – того легендарного, перебудовного скликання) і багато-багато інших.
Відповідальним секретарем редакції в ті часи був теж легендарний Борис Абрамович Гончаренко. Він драв “літрабів”, як «сидорових кіз». Правив нещадно. В колективі його вважали редакційним садистом. Але тому, хто зміг завершити навчання у гончаренківській бурсі, не страшні були жодні терні в нашій та інших газетах, згодом Гончаренко опинився в Києві й став заступником головного редактора «Літературної України» .
Отакі були вчителі у Дячкова. З такими людьми спілкувалися і працівники інших підрозділів редакції. А це створювало своєрідний мікроклімат, виховувало певне ставлення до рідного краю і його історії, Соборної України, мови нашого народу, його духовних велетнів.
Епілог
На жаль, останнім часом мені дедалі частіше доводиться прощатися зі своїми близькими друзями, яких проводжаю в останню путь. Адже йду з ярмарку, а не на ярмарок. Тому наостанок свого слова про той час і сучасників хочу процитувати двох людей, яких Дячков дуже поважав і любив. Перша думка належить його тезці Володимиру Івасюку, що так рано пішов з життя. Своїй коханій, з якою не судилося бути разом (вона була творчою подругою і Дячкова), буковинський Орфей сказав: «Не буде між нами кохання, Пісня буде поміж нас…» Так називається і відомий твір, який обійшов увесь світ. Нема з нами дорогого Володимира Яковича, але з нами його книги, його есе, оповідання, що читаються, наче пісні, його чисте, як діамант, слово. Й основне – пам`ять про нашого колегу, друга.
Друга думка належить Булату Окуджаві. Його творчість пошановував Володимир. Ці рядки знають усі «шістдесятники», їхні діти, а зараз і внуки.
Возьмемся за руки, друзья,
Возьмемся за руки, друзья,
Чтоб не пропасть поодиночке.
Господи, мой Боже,
Зеленоглазый мой!
Пока Земля еще вертится,
И это ей странно самой,
Пока еще хватает
Времени и огня,
Дай же Ты всем понемногу…
И не забудь про меня.
Юрій КОРНЄВ,
журналіст, доцент Національної академії управління
Київ.