20 серпня в обласній філармонії імені Дмитра Гнатюка відбулося цікаве мистецьке свято – «Великий млин», у якому взяли участь майже всі колективи закладу. В афіші йдеться, що цей проєкт здійснено за мотивами творчості відомої буковинської поетеси Віри КИТАЙГОРОДСЬКОЇ. Йдеться, звісно, про поезію. Журналістка «Буковини» звернулася до письменниці, голови обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» з проханням детальніше розповісти про цей своєрідний захід.

– Основою проєкту стали поетичні твори із книги «Оберемок сонетів», яка побачила світ у столиці України в грудні минулого року. Власне, серед тих 15 вінків сонетів у «Великому млині» використано однойменний твір – сонетну епопею, побудовану на історичній правді, – почала розповідь Віра Микитівна.
– У чому вона полягає?
– В 40-х роках минулого століття над невеличкою, але повноводною на той час річкою Суршею, що огинає півострів мого родинного села, було тринадцять млинів. Два з них належали моєму дідові – Андрію Китайгородському, який сам умів спорядити млин від фундамента до водяного колеса і жорен. Один із млинів на той час був особливо досконалим – петльовим, який молов борошно найвищого ґатунку. То ж охочих змолоти саме тут було так багато, що доводилось працювати і вдень, і вночі. Люди із сусідніх сіл – Грушивців, Бабино, Кельменців, Ленківців, Вороновиці, Коновки, Мошанця привозили і приносили збіжжя. Тому згори це виглядало як безперервні потоки – вгору і вниз. Привозили молоти до діда із Хмельницької області, переправляючи зерно в човнах. Звісно, були й заздрісники. Однієї темної листопадової ночі тамтешня мешканка Геделиха підпалила млин.
Але справжня велика «пожежа» сталася 1940-го, коли прийшла радянська влада і націоналізувала ті млини. Націоналізація полягала в тому, що їх просто розібрали на дрова, а млинові камені покидали у воду. А мельників – кого заслали до Сибіру, кого засудили місцеві суди, кого запрягли до колгоспу. Мого діда в 1941-му мобілізували на фронт, а коли 1947-го він повертався вже аж після примусової участі у відбудові Ленінграда – (після війни солдатів із Західної України утримували іще в робітничих таборах по відбудові інфраструктури) – на залізничній станції його друзів співробітники КГБ, провівши за село, розстріляли в лоба…
Так москалі діяли тоді, так діють і тепер, за майже 100 років вони не те що не цивілізувалися, як інші держави, а ще більше здичавіли, знахабніли, втратили людську подобу і всі чесноти.
– Це вже другий проєкт вашої творчої співпраці з нашою філармонією?
– Очевидно, не стільки моєї, як митців, які працювали над цими полотнами. Перший проєкт називався «Колядки для сопілки з оркестром». Вистава відбулася у грудні минулого року за участю відомого актора і режисера Ахтема Сеітаблаєва, артистки, однієї з переможниць «Голосу країни» Уляни Горбачевської та академічного симфонічного оркестру нашої філармонії під орудою заслуженого діяча мистецтв України Йосипа Созанського. Автор ідеї і режисер – засновниця Всесвітнього Дня вишиванки Леся Воронюк. Матеріалом для симбіозу поезії і музики були також мої сонети і наспівані моєю мамою Вікторією Китайгородською наші правічні колядки, з мелодії яких Йосип Созанський сотворив симфонічну феєрію. А цьогоріч до співпраці з філармонією запросила пані Руслана Косар уже з пропозицією нового проєкту.
– Чи вдавалося досягти порозуміння, консенсусу в роботі?
– Основне, я жодним чином не втручалася в робочий процес. Подарувала книжку сонетів і сказала: «Ось яке враження вона на вас справить, так і чиніть».
– І який, на ваш погляд, результат?
– Знаєте, я можу бути не об’єктивною, оскільки, мова про мою творчість. Треба питати публіку, яка все чула і бачила.
Скажу лише, що старання були великі, робота масштабна – і симфонічна музика, і хоровий спів, і хореографія, і відеоряд, і художнє читання, був задіяний навіть дитячий колектив – тобто, повнометражний мистецький пласт. За це я вдячна очільникам творчих колективів філармонії – Йосипу Созанському, Ярославу Солтису, Надії Селезньовій, Анастасії Костюк, Олегу Колянківському, а також адміністративному корпусу – Руслані Косар, як уже казала, авторці ідеї проєкту, Антоніні Фантух, Юрію Гаврилюку і, звичайно ж, нашим глядачам.
– Пані Віро, як ви оцінюєте ситуацію в культурному просторі з огляду сучасних подій. Що, на ваш погляд, є найбільш затребуваним і резонансним?
– Війна з Росією, яка триває в активній фазі уже пів року (а в різних фазах, видах, проявах і виявах понад 300 років!), не те що оголила, а оббілувала ті проблеми і процеси, яким не давали вийти на загал ті ж таки російські набиті грішми мішки, за які скупили книжковий, медійний шоу-бізнес і церкву. Українство постійно перебувало в стані турбулентності з хаотичними вкрапленнями низьковартісних піднаціональних ін’єкцій (відчіпного, як кажуть у народі).
І навіть за тридцять років нашої Незалежності в Україну напрудили стільки дешевого шоу-краму (як у світовий океан – вжитого пластмасового посуду), через який національна культура не змогла випірнути на поверхню. Більше того, як тільки з’являлося і проізростало щось нове, його тут же обставляли червоними прапорцями спецслужб і найнятих (завербованих) співтоваришів по «творчій» майстерні.
Після 24 лютого багато хто з великоканальних митців (якими практично на десятиліття окупували ввесь інформпростір, уклавши відповідні виконавчі контракти) почали каятись, що співали, розмовляли і фільмували на мові ворога. Але до цього часу вони почувалися комфортно. Тому я їм не довіряю. Так, там, де великі гроші, там – велика спокуса. Всі ті власники заводів-фабрик-чартерів-пароплавів (суркіси, пінчуки, коломойські, ахметови і т.п.), які пишно очолювали рейтинги найбагатших і найвпливовіших на сторінках глянцевих видань, думали, що, підписавши угоди з путінським кремлем, залишаться неушкодженими. А виявилось, що всесвітній монстр не зважає на жодні письмові угоди і усні домовленості і стирає з лиця України не лише їхні олігархічні набутки, а й церкви та лаври свого ж патріархату.
А кошти, вкладені проросійськими олігархами в проросійську монатичну «культурку» в Україні, лише тиснули на інтелектуальний баланс національної традиції, яка ще де-не-де в нас животіла.
Нашу країну свідомою рухали в бік національної безособовості, невизначеності, абсолютної залежності від повпредів кремля і компанії. І дійшовши до точки (на їхній розум) неповернення, почали широкомасштабний напад.
Але тут своє слово сказав народ – добровольці, волонтери й недобита віками інтелігенція. Ніхто із кураторів із Москви, і «смотрящих» у регіонах, попризначавши своїх керівників виконавчі структури, які прославились хіба у мародерстві, не сподівався, що залишився тут незнищенний основний український ген, який відповідає за свободу і незалежність. Навіть за умови, що через війну мільйони українців покинули свою землю, він виживе за будь-яких умов і обставин. Україна стане обітованою і покличе додому всіх українців.
– Що плануєте незабаром чи на перспективу?
– Те, що дозволить Всевишній і продиктує час.

За розмову подякувала Анна Владко.