Уже 35 років Францішка Ганзюк-Осовська грає на органі в Малій базиліці Воздвиження Всечесного Хреста
Хто приходить на месу до римо-католицького костьолу в Чернівцях, завжди чує бентежну, нестримну органну музику і чарівний, ніби ангельський, спів. Парафіяни, які регулярно протягом років бувають на службах Божих, знають: то співає пані Францішка. Вони вже й уявити собі не можуть, що там, за органом, могла би сидіти інша людина, настільки всі звикли до неї, до її голосу, який, здається, проникає в душу й заспокоює.
Свого часу пані Францішка мріяла стати піаністкою, закінчити консерваторію, але Бог мав на неї інший план. І від весни 1985 року вона служить костьолу. Ходить сюди, на свою роботу, щонеділі, а часом і щодня, грає на органі та співає… Сьогодні з нагоди «напівкруглого» ювілею – 35-річчя її служіння костьолу наша розмова з цією з цією милою жінкою, професійним музикантом і цікавою особистістю.
– Пані Францішко, розкажіть, як з’явився у вашому житті орган?
– Я не вибирала цей інструмент, це, напевно, він вибрав мене. У дитинстві я грала на фортепіано, вчилася в музичній школі. А орган прийшов, видно, з вірою до Бога і любов’ю до духовної музики. Я від народження – в костьолі, адже є чернівчанкою в третьому поколінні. Так сталося, що померла органістка Ольга Дроздовіч – рідна сестра ксьондза Францішека Краєвського. А її донька Ванда, яка теж грала на органі, планувала виїжджати з України. І ось саме Ванда запропонувала мені грати на органі фактично одразу після похорону мами. Це був 1985 рік. Ксьондз попередив: грати на органі повноцінно, а не тільки на клавіатурі. Бо справді можна грати лише на клавіатурі, звук – ніби органний, а насправді звучить одна клавіатура. А це не дає ширини звучання. І я відразу почала вчитися грати з педаллю для ніг.
– Освоювали самотужки?
– Фактично так. Було, як кажуть, самонавчання – це є вища форма навчання. Мені кілька уроків дала Ванда, а далі я самостійно вчилася. Тоді, на початку квітня 1985-го, вона сказала, що ксьондз не бачить іншої кандидатури, крім мене, і поїхала на сесію в Київ на місяць, а я мусила замінити її повністю на службі…
– А ви на той час вже були піаністкою?
– Це окрема історія. Уявіть, радянська доба, а наша родина відкрито ходить до костьолу. Я навіть у комсомол не вступала. На нашій родині й без того вже було клеймо, адже мамин тато і брат були репресовані. Ми не приховували своєї віри, і через це було багато проблем. У школі на виховній годині доводилося витримувати приниження. Я змалечку ходила до костьолу, тут була хрещена, тут батьки вінчалися 1950-го. Три кузенки маминого тата співали тут у хорі.
Я хотіла вступати до консерваторії, та мені пояснили, що двері туди для мене зачинені, бо я не комсомолка. Але, певно, так мало бути. Бо якби я пішла далі як піаністка, то не було би мене тут. Я ж ніколи навіть не мріяла про орган. Та, певно, цього хотів Бог… Я не очікувала, що здолаю цей інструмент. Але наполеглива праця і віра зробили своє.
– Скільки людей тоді відвідували костьол?
– За радянських часів у неділю було дві служби – на 9.00 та 11.30. Тільки польською. У нашому костьолі вільних місць не було. Бо багато костьолів по селах були закриті, й люди доїжджали до Чернівців. Приходили до нас молитися і греко-католики, бо їхній храм не діяв. Тоді в області були костьоли лише в Красношорі, Порубному, Панці й Нижніх Петрівцях, а зараз їх – понад двадцять.
Раз на місяць ксьондз Краєвський їхав у Красношору відправляти месу. Сам він грав і на органі, і на скрипці. Я коли школу закінчила, то після випускного вечора одразу в першу ж неділю була на хорі. Раніше не хотіли брати нових людей, щоб не казали, що молодь заохочують, бо ксьондз мав би проблеми. То я чекала, щоб закінчити школу і мати можливість співати в хорі.
– Якого віку люди приходили до костьолу?
– Переважно люди старші, молоді було дуже мало. Боялися. Ходилося до костьолу не через центральні двері, а через бічні, з вулиці Бетховена. То молоді люди «прогулювалися» тією невеличкою вуличкою кілька разів туди-назад, і коли не було «зайвих очей», забігали збоку, і так само, озираючись, виходили, бо все фіксувалося. Це сьогодні, може, звучить дивно, але то було на моєму віку….
Якось поїхала з ксьондзом Краєвським у Красношору, там дуже гарний як для села костьол. Я перший раз приїхала, нова людина, тоді не було мобільних телефонів, але певний «зв’язок» спрацював: служба Божа ще не закінчилася, а міліція вже стояла під костьолом. І чотири години нас із ксьондзом тримали в різних кімнатах, допитували, чого я приїхала, з якою метою, і такі запитання повторювали по кілька разів …
– У вашій родині польське коріння?
– Дуже змішане, ми – буковинці. У нашій сім’ї – і поляки, і українці, і німці. По маминій лінії є греко-католики. Але, скільки себе пам’ятаю, ми завжди ходили до костьолу. І мама мені ніколи не казала «роби, як усі». Навпаки, про комсомол вона навіть чути не хотіла…
– Як вам працювалося з ксьондзом Краєвським – знаним у місті священником? Кажуть, він був суворим…
– Я – Францішка, він – Франціск, то ми добре порозумілися. Він для мене був наставником, старшим товаришем. Взагалі він був спокійною людиною, але одночасно – дуже відвертим, відповідальним і вимогливим, якщо щось не подобалося, казав прямо. Особливо непорушним він був щодо віри. А в спілкуванні був дуже спокійним і приємним.
– Як добираєте пісні, які виконуєте?
– Пісні підшуковую сама. Репертуар намагаюся щоразу розширювати. Але добираю такі твори, які легко співати всім людям у костьолі.
– Ваші діти пішли по музичній лінії…
– Донька вже професійна скрипалька, син лише закінчив музичну школу. Оля закінчила музичне училище, Львівську консерваторію. Вона – артистка Чернівецького симфонічного оркестру і камерного оркестру. Донька сама захотіла грати на скрипці і вибрала саме цей музичний інструмент.
– У вас, напевно, збереглося чимало цікавих світлин із костьолу?..
– На жаль, майже немає. Є лише фото з мого вінчання, це племінниця ксьондза Краєвського Ванда зуміла тоді підпільно організувати фотографа. У костьолі в ті часи вінчалися після служби, не так урочисто, як тепер. То був справжній детектив. Ксьондз наказував, щоб ніхто не знав, що буде вінчання. До костьолу йшли одягнуті як звичайно, щоб ніхто не здогадався. Коли служба закінчилася, я нагорі на хорах переодягалася в біле плаття і вельон. Спустилася вниз до причастя вже одягнена як наречена. І одразу було поспішне вінчання. Ксьондз казав, поки хтось прибіжить, то вже вінчання закінчиться. Дуже хвилювалися і він, і ми, щоб не перешкодили. Ксьондз знав, чому боявся, адже його вже одного разу відсторонювали від служби в костьолі. Але то вже інша історія…
Наталія ФЕЩУК
Фото авторки