Замість промови на могилі друга, художника-графіка Ярослава ЗАЯЦЯ
Пішов у засвіти видатний майстер, заслужений художник України Ярослав Заяць. Важка недуга забрала від нас глибоко шанованого мистця. Його графіка від синтезуючого начала – до нового формотворення світу переходить у ще одну форму існування – бути завше з нами, тішити нас величчю побаченого та відтвореного.
Чомусь так завше трапляється, як тільки тобі особливо імпонує мистець і його твори, обов’язково якісь перепони мусять існувати на шляху вашого спілкування. Якщо й живеш із ним в одному часовимірі, то втручається географія, чи ще щось буденніше, банальні відстані, скажімо. Та від цього спрага спілкування стає ще нестерпнішою. Тоді шукаєш виходу почуттям.
Ярослав Заяць мешкав на околиці покутського Снятина, в скромному особнячку зі старенькою матір’ю і сестрою. Один бік хати дивиться на міську вулицю, інший – на садок з криницею, сільські городи, далі, за левадою, мугиче свої притишені пісні обезводнений Прут. Коли вперше побачив його домівку, одразу ж пригадав геніальні вірші Богдана-Ігоря Антонича:
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
Моя країно зоряна, біблійна й пишна,
квітчаста батьківщино вишні й соловейка!..
Сюди Ярослав повернувся після тривалого навчання, спершу – в столичній мистецькій школі, відтак – в інституті. Немов приріс до батьківського обійстя. Покидає його, коли приїжджає на виставки до Чернівців, Києва чи інших міст, або ж просто відлучається у справах. Але скільки його пам’ятаю (а знайомі були кілька десятків літ), вічно поспішає додому.
Уперше, пишучи про Ярослава, не міг позбутися відчуття ностальгії в його житті й творчості. Навіть замислювався, чого більше в тому – недуги душевної чи духовного знекровлення від тривалої розлуки з рідною землею. Мабуть, на щастя, певної відповіді не знайшов. На це запитання відповіло саме життя. Й ось тепер змушений писати про нього прощальне слово…
Найбільше шкодять в розповідях про життя людини банальні гасла, плакатні істини, графоманські просторікування. Їх найлегше зрозуміти, бо й розуміти там нічого. Скоріш за все, не доходять вони не те, що до серця чи розуму, а й очам байдужі. Та якщо йти у мистецтві зворотнім шляхом, тобто щоби нічого не було зрозуміло, ефект матимемо алогічний. Помиляється, хто шукає золотої середини.
Щось терпке і знайоме досі спостерігаєш у Ярославовій роботі «Бабине літо». Й не пригадую, коли востаннє бачив її, але з пам’яті не зітерлася. Натомість нещодавно був вражений тим, що щось незвичне дивилося із звичайнісінької театральної тумби, звідки давно зникло навіть щось подібне на мистецькі афіші. І не помилився. Художникова далекоглядність передбачила день сьогоднішній, а може, й завтрашній. Пригадую, розповідали, коли чернівецький театр гастролював у Росії, Ярославова афіша так інтригувала глядача, що той не міг відірвати від неї погляду, забуваючи при цьому відвідати саму виставу. Тільки «тайну являючи», можна увіковічити життя свого творіння, без неї воно стане одноденкою.
Не помину і такі графічні твори раннього періоду, як «Різдво», «Подвір’я мого дитинства», «Весілля», «Злива», «Марія», «Мама і я», «Двері», що заслуговують детального аналізу, позначені ж особливою притягальністю. На жаль, тільки деякі з них опинилися в музеях, інші розбрелися приватними колекціями. Зібрати їх під одним виставковим дахом непросто. У них можна відзначити кілька особливих і притаманних Ярочлаву Заяцю рис. Насамперед – глибинна за змістом українська поезія з ухилом до побутописання, увагою до традицій як пісенних, так і релігійних. Крім усього іншого, вони – надзвичайно музикальні. Ви почуєте, як лунко цюркоче молоко в дійницю з-під маминих рук, як цяпотить сонячний дощ, як витинають весільні музики, вчувається і протяжна покутська коляда з вертепом і маланкою. Дійство на його роботах ніколи не буває завмерлим, рухається. Динаміка підкреслюється ще й іншими умовностями. У Ярослава багато триптихів. Так, триптих «Жінка» («Дерево», «Жорна» та «Вікно спогадів») насамперед вражає багатовимірністю графіки, виконаної у змішаній техніці. Кожен із творів може існувати самостійно і нічого від цього не втратить. По-друге, філософічність у мистецтві – не велике досягнення, скоріш навпаки. В живописі та й графіці відіграють важливу роль тільки колористика, тобто відчуття і співвідношення кольорів.
Поезія і музика повинні бути присутніми в малярстві, вважав Я.Заяць, але вони мусять працювати на твою уяву й розширювати її, збуджувати, допомагати творити новий світ.
Це, так би мовити, суха теорія. Якщо ж іти за роботами, там усе набагато складніше. Жінка, народжуючи життя, стоїть біля його витоків. Благословивши дитятко, не пориває уз із ним. Бо далі на нього чекають немилосердні життєві жорна. Як вижити між його твердими невблаганними трибами, щоби квітло древо життя? На це запитання відповідь ти повинен дати сам. Художник тільки підштовхує тебе до роздумів.
Графіка Ярослава Заяця тим несподівана, що поєднала в собі як поезію, так і музику. А третім у ній є кіно зі своїми законами. Та не так усе просто, як видається мені, у Ярославових картинах. Бо це всього лише відчуття. А вони в кожного різні. Додам лише, що обійшов увагою його графічні роботи – ілюстрації до буковинських та гуцульських казок, не менш втаємничені й не позбавлені високого мистецького сенсу. Жаль тільки, що не знайшлося для них видавця. Та то справа набутна, як і майбутні виставки, нові роботи. Сам же запропонував зробити велику виставку в залі Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка, куди зібралася вся Ярославова родина з Прикарпаття та Буковини. Приємно було почути відгуки про неї на похороні від сестри Галини, яка доглядала за важко хворим братом. Я свого часу звернувся до Ярослава дозволити оформити його роботами книжку моїх вибраних поезій «Покуття», що побачила світ 2016 року у видавництві «Друк Арт». Він дав згоду, й до збірки увійшли його найкращі, як на мене, репродукції. Чимало книжок оформлював і сам Я. Заяць, як-от вибрані поезії Михайла Івасюка у видавництві «Букрек», та багато інших.
З Ярославом працювалося легко і заповзято. Він умів захопити своєю роботою інших, привабити. Його надзвичайно бракуватиме в нашому мистецтві…
Мирослав ЛАЗАРУК.