Стверджуючи незворотність зміни кожної пори року, осінь шепоче нам своє тихе: «Іду». Та вже, власне, й прийшла, хазяйнує. Віддаленіли  величні свята – святого Михаїла, Різдво Пресвятої Богородиці, Воздвиження Хреста Господнього, й осінь  нагадує нам про себе настанням студених ранків, коли «з-за туману нічого не видно».

У плині часу, коли дні пахнуть туманами, а сад – майорами, в усьому вчуваються переміни. Десь поміж рясними намистинками цілющого терну заплуталось бабине літо, милуюся  його дивом й вкотре пересвідчуюсь, що в природі кожна пора – унікальна, неповторна й чудова. А надто оця, коли дерева встеляють опалим листям натруджену землю, в саду майорять пізні квіти, а на підгір’ї вже милує око пізньоцвіт – різновид знаменитого шафрана Гейфеліва.

Скориставшись моментом, днями спостерігав у лісі за парою сірої трясогузки. Цій милій пташині давно би у вирій податися. А вона ще й досі, наче літньої пори, обстежує бережки лісового озерця. Можливо, в пошуках корму, або просто в привіллі пізнього бабиного літа ніяк не може розпрощатися з милим її серденьку краєм. Хтозна, хтозна… Але все одно і ця пташина ось-ось зніметься в далеку путь. Аби по ранній весні знову повернутися саме сюди, на цей бережок.

Днями на Хотинщині бачили цілий клин наших улюблених бузьків. На зораних полях вони то сідали, то знову злітали, наче випробовували силу молодого приплоду. І подумалось: бузьки затримались з однієї причини – бо тут вони  вдома, тут їх завжди чекають і шанують. Свята істина. Тим часом жовтень таки підганяє їх у вирій…

Іван АГАТІЙ,

заслужений журналіст України.