Сонце не ховалося за обрій, хоч була вже дев’ятнадцята тридцять, квіти не стуляли своїх пелюсток, хоч і лягли на кам’янисту землю, автівки не рухались трасою, що веде з Чернівців до Вижниці, поки в селі Мілієве обабіч центральної дороги відбувалася церемонія зустрічі загиблого героя Романа МЕЛЬНИЧУКА.
Його зустрічали на колінах не лише в Мілієвому, а по всьому маршруту вантажу «200» ‒ і приїжджі люди, і жителі Вижниччини.
‒ У важкий час ми живемо, на різних фронтах від нашої громади захищають Україну чотириста шістдесят шість воїнів і так хотілося, щоб своїх героїв ми зустрічали живими, обіймаючи, ‒ звернувся до присутніх вижницький міський голова Олексій ЧЕПІЛЬ. Він передав згорьованим батькам скорботну подяку від Президента України та Прапор України, яким була вкрита домовина воїна-героя.
Староста села Мілієве Володимир ГАФЮК додав, що з невеличкого старостату на першій лінії оборони сьогодні воюють понад сто захисників. Роман прийняв добровільне рішення стати на захист рідної землі, коли зрозумів, яка страшна орда суне на неї. Він подякував герою за мужність, а його батькам і вчителям – за виховання гідного громадянина, вірного сина української землі.
За упокій душі вбитого воїна Романа Мельничука помолилися святі отці, військові капелани Вижницького благочиння на чолі з митрофорним протоієреєм Іллею Кігніцьким.
У прихистку надвечір’я траурна колона вирушила в Середній Майдан. Героя зустрічали люди «живим» коридором у Кибаках. А біля школи для нього востаннє пролунав тужливо шкільний дзвінок.
‒ Я тепер щодня бачу його посмішку. Він був дуже милим, ніжним, вихованим, за що неодноразово дякувала його батькам. Дивлюсь на фото, такий змужнілий став, а посмішка та сама, ‒ ділиться спогадами класна керівниця Романа Л. Я. Гордейчук.
У сім’ї Василини та Миколи Мельничуків п’ятеро дітей: Сергій, Світлана, Оксана, Марічка і Роман. Батькам не раз дякували за їхнє виховання. Скромні, порядні, ввічливі, розумні. Вони завжди підтримують одне одного, шанують і бережуть родину. Смерть Романа для них – велике горе і невимовний біль. З рідної домівки, де вони всі виросли і пішли кожен у самостійну дорогу життя, проводжали його у Вічність, а навколо така красива природа, чисте літнє небо, духмяне повітря. Такої землі немає ніде в світі. Йому б ще жити й жити в цій красі, творити добро й чесно трудитися на рідній землі. А він за неї загинув. За майбутнє своєї донечки, своїх племінників, за віру і свободу, за цей Свято-Дмитріївський храм, в якому його відспівали.
Слова, які виголосив на цвинтарі отець Руслан Порчук, побратим, друг, однокласник, із яким Роман сидів за однією партою, нікого не залишили байдужими.
Представниця військового підрозділу, де служив воїн, сказала, що Роман боровся пліч-о-пліч з побратимами за нашу свободу, за наше мирне життя, за те, щоб діти не знали, що таке авіанальоти, щоб на їхніх очах не гинули батьки. Як і всі, хто зараз там, Роман розумів, що нам потрібна перемога. Від імені побратимів, з якими служив захисник, пообіцяла, що ім’я його не буде забуте, а за кожну пролиту сльозу вони помстяться ворогу.
Марина КИСИЛИЦЯ.