«В ефірі радіо «Буковина». У студії для вас працює Микола Палійчук. Найкращі усім вітання!». Майже півстоліття так розпочинав свій радіоранок чи вечір заслужений журналіст України Микола Іванович Палійчук. 17 грудня відомому радійнику виповнилося би 80 років. Якихось десять місяців не дожив він до поважного ювілею: зболене життям і щоденними турботами серце Миколи Івановича зупинилося 8 квітня 2020 року…
Пригадую, торік 17 грудня (про цю справжню дату свого народження Палійчук дізнався від рідної сестри вже у старшому віці, до цього святкував уродини 2 січня) ми з колишніми радійцями – Тарасом Піцом і Павлом Токарем нагрянули додому без попередження привітати Миколу Івановича. Іменинник зрадів, як мала дитина, частував нас фірмовими «палійчуківськими» голубцями, домашньою консервацією з власного урожаю… Але був якийсь зажурений, наче відчував, що таких моментів живого спілкування може більше не бути.
Справді, після того пам’ятного візиту ми спілкувалися з Миколою Палійчуком переважно телефоном. «Алло, привіт! Як твої предки, живі-здорові? Скажи мені, як діти, як бабуся?…». У цих, здавалось би, звичайних розмовах був увесь Микола Іванович. Він завжди дзвонив першим і одразу тактовно про все і всіх розпитував. Причому, робив це не «для годиться» чи, аби дати якусь пораду, а направду переймався долею тих, ким цікавився.
Таким був і Палійчук-журналіст. Треба було бачити, як «пір’я летіло» з чиновників, яких Микола Іванович запрошував на радіо у прямий ефір: він не давав їм відбути номер наперед заготовленими фразами, а вимагав говорити до слухачів людською мовою, аби «кожна вуйна в селі зрозуміла». Адже журналіст найперше працює для людей! Так вчив робити і нас, молодших радійників. «А тепер скажи своїми словами, бо твої дідусь і бабуся нічого не втямлять з того, що ти написав», – не раз повторював Микола Палійчук своїм учням-«кадрикам», які готували оперативні матеріали в новини.
Особливо пощастило тим, хто пройшов «школу Палійчука» в останній період його радійної праці на початку 2000-х (загалом віддав рідному радіо «Буковина» майже 43 роки !). То були щоденні майстер-класи від майстра живого ефіру, який не лише доступно розповідав як треба готувати інформацію без зайвої «води» чи вести розмовну передачу, але й сам це постійно демонстрував. Причому, Миколі Івановичу достатньо було зробити декілька телефонних дзвінків і на ранок у вістях уже звучав міні-шедевр (до 2 хвилин!) про якість питної води, ями на дорогах, завищені тарифи та інші біди, з якими на радіо частенько зверталися люди. А їх, своїх слухачів, він ніколи не зраджував, бо не боявся в ефірі казати правду! Навіть, якщо й не можна було, як тоді, в кінці 80-х років минулого століття, коли саме Палійчукові вдалося прорвати інформаційну блокаду чиновників під час алопеційної хвороби чернівецьких дітей. Що цікаво, Микола Іванович почав практикувати прямі ефіри на радіо ще з січня 1987 року (!), тоді як популярна в колишньому Союзі телепередача «Взгляд» почала виходити живцем лише через десять місяців!.
…Нині світла душа Миколи Палійчука вже «веде свій ефір» із небес. Часто думаю: ми так і не завершили нашу останню телефонну розмову на свято Благовіщення. А скільки всього хотілося і хочеться ще розповісти своєму поважному другу-наставнику! Найперше – про рідних (так у Палійчука було заведено!), про колишніх колег-радійців, яких, на жаль, порозкидало нині життя. Та й про саме радіо, чи точніше, про те, що від нього залишилось…Цікаво, що дротова радіоточка у нас вдома «замовкла» назавжди саме у ті весняні дні, коли не стало Миколи Івановича. Випадковість? Хто зна.
Погомоніли би з Палійчуком й про футбол, який він просто обожнював! У час коронавірусу спорт №1 у світі став дуже непередбачуваним: хто би міг подумати, що майже резервний склад збірної України здолає грізну Іспанію, а омолоджений донецький «Шахтар» двічі переможе славетний мадридський «Реал»?! Хоча й поразок серйозних і несподіваних теж вистачало. А що нині робиться в Україні та в рідних Чернівцях – то була би точно тема окремих і тривалих розмов, бо Миколу Івановича завжди обурювали дії влади, яка нищить державу та обдирає свій народ до нитки…
На жаль, поки не знайшла усіх своїх читачів і шанувальників й книга Палійчука-журналіста «Скажи правду» (добре, що автор ще встиг її презентувати, а частина тиражу є у доньки Анни!). Що поробиш, не легко «просувати» друковані видання в часи пандемії. Клятий коронавірус не дає змоги провести й повноцінний вечір пам’яті нашого радійного Батька…Та все ж сподіваюся, що люди, до чиїх сердець колись достукався своїм правдивим словом Микола Іванович Палійчук, таки пошанують його з ювілеєм світлими споминами та щирою молитвою. Бо він таки заслужив на добру і вічну пам’ять!
Друг і колега Тарас Лазарук