П’ятеро працівників Рукшинської сільської ради  Дністровського району  днями повернулися додому після тритижневого відрядження на схід України, де вони зводили фортифкаційні споруди для сил оборони. Всі чоловіки – мобілізаційного віку і, як працівники органу місцевого самоврядування,  мають бронь. Проте після оголошення обласної військової адміністрації про потребу   робочих рук на зведенні оборонних  укріплень на передовій, вирішили негайно туди їхати.

 

Зручностей не шукали

– Поїхали за дорученням обласної військової адміністрації, – розповідає заступник голови Рукшинської сільської ради Валерій Мариняк. – Нас направили на Покровський напрямок, який, як відомо, є доволі складним. Від громади, окрім мене, їхали секретар  сільської ради Ігор Гайсенюк, начальник служби у справах дітей Родіон Мельничук, працівник комунального підприємства «Рукшин-сервіс» Тарас Мельничук і староста Чепоніського старостинського округу Станіслав Дудка. Попередньо прослухали відповідний інструктаж.

Чоловіки поселилися в Покровську і, не гаючи часу, одразу почали облаштовувати побут… Про всяк випадок, взяли з дому постільну білизну та одяг відповідно до сезону. Навіть спальні мішки прихопили…За підказкою тутешніх жителів знайшли водяну свердловину, наносили води у велику діжку і зробили таким чином літній душ, аби було де помитися після робочого дня: вода за день, зважаючи на температуру повітря, добре нагрівалася. Попри те, що знали про забезпечення харчуванням,  мали з собою й домашні  запаси – м’ясні тушкованки та різні інші консерви, продукти довготривалого зберігання… Крім того,  прихопили засо­би для «екстреного» готування і, звісно ж, аптечку невідкладної медичної допомоги.

 

Працювали з деревом

Від дислокації до місця зведення фортифікаційних споруд буковинців доправляв своїм транспортом підрядник, який виборов право (тендер) на будівельні роботи. «Щоранку до об’єкта треба було дої­жджати 40-50 км. Майстер, дізнавшись, що ми з Буковини, зрозумів, що вміємо  працювати з деревом. Тому особливо тривалих роздумів, що саме маємо робити, не було – нам це справді близьке, зрозуміле».  Зводили укриття для українських сил оборони та техніки, а будівельні матеріали постійно підвозили прямо «під руки».  Валерій Іванович каже, що їхня група охочих допомогти армії була не єдиною з Буковини: недалеко працювали і представники з Недобоївської громади.

Група розуміла, як нелегко доводиться ЗСУ, адже лінія фронту пролягає недалеко, тому всі усвідомлювали важливість завдань, що стояли перед ними: працювали чітко і злагоджено. Робочий день, як правило, тривав від 8.00 до 18.00, іноді затримувалися довше. «Обід нам довозили до місця роботи вже готовий у спеціальних контейнерах і воду для пиття, яка, до слова, тут в дефіциті,  – розказує Валерій Мариняк. – Вечеряли теж привозними харчами, які отримували після роботи, вже на місці дислокації».

Не без того, що рукшинські чоловіки готували щось і самотужки, докуповували часом хліб. До речі, праця на об’єкті непогано оплачувалася  –  щодня отримували по півтори-дві тисячі гривень, залежно від складності роботи.

 

З місцевими жителями спілкуватися було ніколи

Моторошним здалося те, що буковинці, які приїхали з тилової області й нічого досі, окрім як пережити зловісний сигнал тривоги та в кращому випадку переміститися  під час сирени в укриття, не знали, на сході зустрілися з суворими реаліями справжньої війни – наслідками нищівної руйнації від «асвабадітєлєй». Знищені житлові будинки, адміністративні споруди… Місцевих  жителів довкола дуже мало, та й ті – здебільшого літні люди. У Кураховому, приміром, залишилося всього 10-15% населення – більшість покинули нажите й евакуювалися в безпечні регіони чи виїхали за кордон. Сам населений пункт майже повністю знищений. Рукшинці співчувають місцевим, адже зруйнувалося їхнє, колись розмірене, життя, вони втратили здоров’я і всі блага цивілізованого світу. Нині ці люди, попри страх і ризик, намагаються якось вижити, підпрацьовуючи зазвичай у торговельних точках, де продають товари найпершої необхідності  та деякі  продукти, а ще – заварюють охочим  каву. Часу заводити з місцевими бодай якісь розмови  не було – буковинці зазвичай поверталися «додому» увечері, а вдосвіта знову виїжджали на роботу. Тим більше, що комендантська година тут розпочинається о 21.00. Тож якщо й доводилося спілкуватися, то хіба щось запитати.  Деякі підтримували приїжджих, частина все ж поводиться непривітно – мовляв, їдьте додому та рийте окопи в себе…

Почали звертатися люди з громади

Заступник сільського голови Рукшина (а нині, до слова,  він ще й виконує обов’язки голови, бо той служить в ЗСУ) Валерій Мариняк розповідає, що про повернення їхньої групи додому одразу дізналися всі жителі з великої громади – а це села Рукшин, Орестівка, Пригородок, Чепоноси, Рашків, Гордівці. Чоловіки зробили допис про  роботу зі зведення оборонних укріплень на сході України у Фейсбук, виклали фото і одразу до сільради  почали телефонувати, почастішали візити земляків та запитання, як і коли можна поїхати, аби також долучитися до допомоги нашим силам оборони. Тим більше, коли дізналися, що попри непростий напрямок, нелегку роботу тощо, все ж час від часу можна було навіть подзвонити й поспілкуватися з рідними…

Робочі руки потрібні

Нині працівники Рукшинської сільради вже повернулися до  виконання своїх посадових обов’язків в органах місцевого самоврядування. Вони прагнуть донести найперше керівникам установ та жителям  своєї громади і кожному, хто нині перебуває в тилу та ще «не задіяний в обороні держави», важливий меседж: «Закликаємо всіх проявити активну громадянську позицію та долучитися до робіт із облаштування фортифікаційних укріплень, які зараз  дуже потрібні по всій лінії фронту – від Харківського до Запорізького напрямків». Гарантується: відтермінування від мобілізації; оп­лачуваний проїзд до місця роботи та назад; забезпечення житлом на час роботи; конкурентна заробітна плата за ринковими стандартами; офіційне праце-влаштування згідно з трудовим законодавством. Найперше, зві­сно, йдеться про чоловіків віку 18-60 років. Але, переконують, серед охочих пра­цювати на зведенні оборонних укриттів є й ті, кому за  60, хто має сили й бажання допомогти Україні наблизити Перемогу. Звертатися необхідно до своїх сільських, селищних, міських рад. Вони формують списки, а обласна військова адміністрація організовує виїзд. І що важливо: підрядник набирає людей на зведення фортифікаційних споруд для успішного ведення бою і захисту від дій ворога на постійну роботу вахтовим методом (при цьому оформляє бронь). «Ми також плануємо невдовзі повернутися туди знову», – каже колега Валерія Мариняка, працівник комунального відділу сільради Тарас Іванович Мельничук.

 

Наталія БРЯНСЬКА.