Це фото нагадало мені розповідь однієї знайомої, яка в 60-ті роки приїхала з Донецька в Чернівці на роботу за направленням. З вікна трамваю вона побачила дивних жінок, які граційно несли на голові плетені з лози кошики з овочами. Хтось їй пояснив тоді, що це швабки з Роші, які таким чином доправляють свій товар на ринок. Молода фахівчиня зі сходу відразу описала цю екзотику в листі до батьків…
Проте в 60-ті це справді була вже екзотика, а ось до 1939 року до центру міста прямували десятки, навіть сотні селянок у німецьких народних строях, з-під головного убору яких виглядала білосніжна гаптована хустина, як символ охайності господині й довіри до якості її товару. Уже в радянську добу бабця моя на «критому» ринку, який розташовувався на нинішній площі Філармонії, мала двох знайомих рошошан, які продавали цвітну та червонокачанну капусту, крес-салат, шпинат, базилік… Таких, улюблених для чернівецьких гурманів, овочів на той час у державних магазинах не те що не було, а навіть слів таких не знали.
Тому з цікавістю відкрила для себе нещодавно видану в видавництві «Місто» книжку Райнгольда Вайзера «Роша – мій дім». Це – спогади колишнього нашого краянина, представника німецької громади Буковини. Родина Вайзерів осіла тут в часи поселення в краї німецьких колоністів у минулі століття. У малолюдному тоді передмісті Чернівців, яке отримало красномовну назву Роша, новоприбулі переселенці, які втікали від кріпацького поневолення в Європі, доклали чимало зусиль для позитивних змін у господарюванні та розвитку міської інфраструктури. Зрештою, це стало одним зі свідчень феномену мирного співіснування на теренах нашого краю багатьох етносів, які завжди цінували і поважали історію Буковини, не втрачаючи власного коріння, не розчиняючись серед представників інших національностей, пише в передмові до видання літературний редактор, відомий журналіст, член Товариства австрійсько-німецької культури в Чернівцях Василь Дуган.
Цікаво, що в книзі вміщено вітальне слово до читачів-буковинців наслідного принца Австро-Угорщини, герцога Буковини Отто фон Габсбурга, якого не стало в 2011-му у віці 98 років.
Емоційного забарвлення виданню надає вірш Фрідріха Райндля «Buchenland»:
O, Буковино, ти прекрасний край,
я любив твою життєрадісність!
і лише коли тебе втратив,
я пізнав, який ти чудовий…
А далі вміщено оповідання про австрійську коронну землю Бухенланд нащадків рошошанських швабів, які живуть нині у ФРН та інших країнах – Райнгольда Вайзера, професора, д-ра Курта Райна, Фрідріха Фура, Едуарда Вагнера, Ерни Штробель.
Автор книги досліджує хроніку передмістя Чернівці – Роші, історію Буковини та німецьких поселень, властивості мови рошанських швабів і взагалі рошанської мови, традиції та народну культуру, детально зупиняється на причинах еміграції та заселенні Роші. Тут доречно згадується Патент на поселення імператриці Марії-Терезії від 25 лютого 1763 року:
«Німецьким сім’ям, які хочуть оселитися тут, призначати землю з достатньою кількістю лісу, чистою та доброю водою, родючими полями та широкими луками. Там вони можуть у безпеці назавжди розбудовуватися… Так само вони повинні владою цісаря бути звільнені від усіх податків… і бути вільними підданими імператору. Отже, кожному дозволяється залишитися або переїхати в інше місце в межах імперії, або за її межі».
Звісно, німців приваблювала на Буковину обіцяна свобода, якої вони не мали на батьківщині.
Перед початком великої подорожі емігранти відвідували церкви, щоб отримати Боже благословення на дорогу в невідоме. Збирались різні групи людей, які часто не розуміли одне одного через діалекти, але швидко долали мовні бар’єри. Так траплялося, що швабська дівчина одружувалась із чоловіком з Пфальцу або Гессену. Спочатку дозволялася еміграція за вище згаданим патентом особам католицької віри. Вони емігрували Дунаєм, використовуючи «Ulmer Schahtel» – «ульмські коробочки» – такі собі дерев’яні плавзасоби у вигляді будиночка на воді, який після закінчення подорожі розбирали і продавали на дрова. Були випадки, коли емігранти сплавлялися навіть на плотах. Про все це йдеться в коментарі до «ульмських коробочок» – «Ульмське Дунайське пароплавство» та в «Емігрантських реєстрах» лютеранської парафії Мюнстера.
Сьогоднішніх мешканців Роші, безпечечно, зацікавлять замальовки про замок Цецина, про струмок «Клокучкабах», про водія поливальної машини Антона Тіле (з’ясовується, що в 20-30-ті роки минулого століття вулиці Роші регулярно поливали!) і про те, як виглядали тодішні будинки в цьому найпопулярнішому передмісті Чернівців.
Особливо пізнавальними й розлогими є розповіді про свята, традиції та звичаї Роші. Тут розповідається про весняні та великодні забави, про хорові об’єднання, жіночі, чоловічі та дитячі товариства, які сприяли підвищенню освітянського та культурного рівня швабів. Цікаво, що завдяки громадській ініціативі 1902-го року в Роші збудували Німецький народний дім із бальною залою, сценою та відкритою галереєю, тут були дитячий садок, кімнати для молоді, ресторан, продуктовий та кравецький магазини, спортивний майданчик і навіть боулінг.
Своєрідним святом був фестиваль урожаю Роші, ініціатором і постійним організатором якого був Фрідріх Шедель. Він втілив цю ідею після перебування в Німеччині, тож вона відповідала традиційним канонам прабатьківщини. У німецькому культурному товаристві «Роша-Монастериска» дівчата та хлопці в’язали квіткові гірлянди і букети волошок з колосками пшениці, якими прикрашали святкові фури, запряжені кіньми в парадній упряжці. Маленькі символічні букетики роздавали всім учасникам, гостям і глядачам фестивалю, збираючи при цьому добровільні пожертви.
Духовий оркестр пожежної частини Роша-Монастериска очолював процесію. А на першій фірі їхала королева врожаю в білій сукні з врожайною короною на довгому світлому волоссі. Королева розкидала навсібіч квіти, які ловили глядачі, що стояли обабіч дороги завдовжки в чотири кілометри. Вершники у шако з соломи супроводжували завантажені дарами полів фури, за якими величаво ступали жниці з граблями на плечі. Всі прямували до Німецького дому, де вечірню програму представляв хор молодіжного об’єднання, а в саду та залі святкували з музикою та танцями до самого ранку. Останній фестиваль врожаю був тут у серпні 1939-го.
Та чи не найдивовижнішим було свято Сонцестояння на Роші. «Спогади про минулі дні, про свята німців у Роші – це спогад про дім нашого дитинства та юності, а фестиваль Сонцестояння (20-21 червня), переданий нам від наших предків, глибоко зберігається у наших серцях»,– пише Райнгольд Вайзер. Він у деталях описує це свято у 1936-му, коли йому було 11 років. Як діти і молодь очікували цього дня, щоб поїхати на кінному фургоні чи забігаючи наперед нього пішки вздовж Штробльгассе в напрямку Цецина!
«Літній аромат квітів піднімався з полів та луків, а ми йшли з музикою та співаючи до нашої мети. А тут уже на нас чекали безліч страв та наїдків, торти та штрудлі, рогалики та пляцки, різні напої та розливне пиво. На галявині вже танцювали хлопці та дівчата, а найенергійніші подалися в ліс «полювати на лисиць». Всі стягували на галявину хмиз і деревину. А ввечері співали та танцювали навколо багаття. Прохолодної ночі всі весело вертали додому…» – згадує автор.
Щасливі дні на Роші – це і лейтмотив, і зміст, і неупереджений погляд у минуле Райнгольда Вайзера, книгу якого «Роша – мій дім» переклав з німецької член Товариства австрійсько-німецької культури Павло Півторак. Вважаю, що вона зацікавить не лише чернівчан, а й гостей міста, які сьогодні вимушено перебувають тут і дивуються його незвичайній історії.
Книгу з цікавістю прочитала
Антоніна ТАРАСОВА.