23 жовтня свій ювілей – 60 років, відзначив один із найвідоміших політологів сучасності у Чернівцях Анатолій Круглашов.
І, власне, ця дата і стала приводом для нашого інтерв’ю. Чи можна сказати й так: випала нагода поговорити про багато чого. Точніше про те, в чому Анатолій Миколайович фахівець. Про систему державного управління і що в ній не так, яке місце в цьому управлінні займає професіоналізм та інтелект, як формуються псевдополітологи і про місцеве самоврядування, щоправда, тут домовилися без прізвищ.
Багато років – від початку 2000-х і до 2015-го, Анатолій Круглашов має пряме відношення до громадських рад у місцевому самоврядуванні. Що зараз не гаразд із оцим «влада-громада» і про лідерів громадської думки – ми теж поговорили. Ну і звісно, трішки порівняли роботу депутатів Чернівецької міської ради у 1990-94-му роках, коли Анатолій Миколайович сам був депутатом, із теперішнім часом.
Багато цікавих думок і власних поглядів на державне управління – в цій розмові із професором Анатолієм Круглашовим, доктором політичних наук, завідувачем кафедри політології та державного управління ЧНУ ім. Ю. Федьковича, членом групи незалежних експертів з Європейської хартії місцевого самоврядування при Конгресі локальних та регіональних влад Ради Європи.
Пропозиції йти в політику надходили практично завжди
– Анатолію Миколайовичу, маєте величезний досвід політолога, але є й короткий досвід роботи у владі і з владою, коли в середині 90-х ви були заступником голови обласної ради та голови облдержадміністрації, а потім очолювали громадську раду при Чернівецькій ОДА. Сьогодні з вами місцева влада консультується, як політологом, звертається за порадою?
– Всі ці роки я спілкувався з владою, співпрацював із нею. Звичайно, це було дуже індивідуально. Наприклад, у двох голів ОДА я офіційно був позаштатним радником – у Михайла Романіва і Миколи Ткача. Перший зі мною активно співпрацював, інший переклав це на свого першого заступника Бориса Баглея. Майже 12 років мені довелося очолювати громадські ради при нашій ОДА, і як міг, так би мовити, забезпечував зв’язок і вплив громадянського суспільства на владу, щоб влада краще чула суспільство. Весь цей час не лише спостерігав, а й намагався впливати на формування культури взаємного діалогу та відповідальності. А коли 2019-го в облдержадміністрації змінилася влада, моєю думкою нове керівництво вже не цікавилося. Мені було сказано: «Заходьте», що можна сприйняти і як: «Будете проходити повз нас – проходьте»… Проте від січня минулого року голова обласної ради запросив мене на громадських засадах бути його радником. Дехто з цього приводу штрикає у мій бік. Але я там не працюю, а даю поради, коли до мене звертаються. З міською радою в мене співпраці нема давно. Попередній міський голова цікавився, і кілька моїх пропозицій навіть було враховано, зокрема, щодо заснування муніципальної премії імені Кохановського. А також моя спільна пропозиція з Миколою Ярмистим щодо заснування і проведення щорічної міжнародної наукової конференції «Муніципальні читання імені Антона Кохановського». А 2014-го мене запросили в групу незалежних експертів з Європейської хартії місцевого самоврядування при Конгресі локальних та регіональних влад Ради Європи. Я там представляю Україну. Тобто, в питаннях місцевого самоврядування я отримав визнання Ради Європи — поважної міжнародної організації. Що я кому повинен доводити? Цю довіру прагну виправдовувати фаховою працею.
– Зате останніми роками голови різних рад активно запрошують до консультації піарників, це стало вже таким мейнстрімом. Але хто мав би бути владникам корисніший – політолог чи піарник? Самі вони вибирають піар, але потім бачимо, що в їхній діяльності сенсу немає…
– Правда в тому, що комунікації – це суперважливо. Але є форми, засоби, канали, інструменти комунікації, а є ще й зміст. І зміст комунікації, її цілі, а точніше зміст діяльності органів влади – він не визначається тільки комунікацією, бо це форма, це засіб. А коли йдеться про місцеву політику, місцеве публічне адміністрування, тут, звичайно, в першу чергу треба використовувати наших фахівців, їхній потенціал. Але традиційно у нас в країні в цілому не дуже із цим… Я вам скажу навіть трішки гостріше, бо з цим твердженням виступаю вже роки. Чимала частина українського суспільства, українських еліт мають одну спільну проблему: вони в кращому випадку не розуміють, а в гіршому – вороже ставляться до інтелекту та інтелектуальності. Відтоді як пройшла оця світова хвиля популізму – від Трампа до України, і людям вдалося нав’язати на певний час думку, що складних проблем або не існує, або їх можна вирішувати просто. На жаль, цей горизонт розуміння того, що складні проблеми можна вирішити просто, іде не від того, що їх насправді можна вирішувати аж так просто. А від того, що дехто не усвідомлює і не хоче усвідомити складності проблеми. І от коли це стає таким трендом, тенденцією, то, відповідно, ми й маємо оцей спрощений підхід, коли кожен сам собі газда, кожен сам собі знає, як і що робити, кожен все сам глибоко розуміє: від глобальних до локальних проблем. Натомість фахівці, які роками цими питаннями займаються, просто не потрібні в такій картині світу. Бо в кожної людини є ілюзія (я вважаю, що це ілюзія!), що вона фахівець у всьому. Не буває так, щоб фахівець у всьому, і в політиці також гросмейстер. Тому відповідь щодо радників політологів і піарників така: має бути збалансований підхід. На ключових посадах мають бути політологи, фахівці з публічного управління й адміністрування, які повинні забезпечувати якість, зміст і результати роботи управлінців на всіх рівнях. На жаль, цього розуміння і відповідного попиту поки що нема.
І останній, дуже простий приклад. Подивіться, як наша держава формує державне замовлення. На всі університети України, які займаються підготовкою фахівців з публічного управління, на бакалаврат було виділено 18 бюджетних місць. Тобто як? Ми – держава, яка перебуває у стані війни, де є суттєві проблеми із внутрішньою і зовнішньою безпекою і публічним управлінням, але нам не потрібні ані політологи, ані державні службовці – наголошу – якісно підготовлені? У нас що, кожен може прийти і сісти в будь-яке крісло? На жаль, вже діти кухарки накерували свого часу однією країною! Тому, коли не цінується інтелект та фаховість, то навіть порядності й патріотизму недостатньо для ефективності та результативності управлінської роботи та політичної діяльності. Хоча професіонал без порядності і моральності це теж – велика небезпека.
– Можна сказати, до певної міри і ви мали досвід піарника, хоч це тоді так не називалося, адже працювали з мером Чернівців Віктором Павлюком та з Леонтієм Сандуляком, який потім став народним депутатом…
– У Віктора Павлюка я офіційно працював за сумісництвом консультантом зі зв’язків із громадськістю. Він мені пропонував іншу посаду, я відмовився. Бо ще був аспірантом і уже працював у газеті «Чернівці» – від першого газетного номера. То були складні часи, йшов злам радянської системи управління. Але все одно важелі управління залишалися в руках людей, які були виховані в рамках радянської номенклатури. І цей процес зміни влади та управління був дуже болісний. Плюс відкривалися нові можливості й спокуси. Почалася приватизація на всіх рівнях. Зубожіння, гіперінфляція, безробіття, руйнування попередньої структури економіки нашого міста. Переважання кон’юнктурних, але злободенних і конкретних проблем над стратегією. Невдоволення людей. І необхідно було налагоджувати ці зв’язки. В команді Леонтія Сандуляка я був наймолодшою його довіреною особою. Ми на громадських засадах провели успішну виборчу кампанію. І в підсумку він був обраний народним депутатом СРСР. Це був гарний досвід, я спирався на студентську молодь, ми своїми руками писали плакати, листівки. А вже потім були установчі збори Народного Руху України. Це були дуже цікаві часи. Хоча й дуже тривожні і абсолютно непередбачувані. Але можливостей було багато, коли кожен міг показати, хто він є, коли кожен розумів, що ризикує, і ніхто не мав гарантій своєї власної безпеки. І ніхто не знав, що правильно з точки зору завтрашнього і післязавтрашнього дня.
– Ви були депутатом Чернівецької міської ради початку на початку 90-х. Як відрізнялося те депутатське скликання від нинішнього?
– Тоді в депутатському корпусі в основному була інтелігенція – інженерна, технічна, гуманітарна. Були і підприємці, власники магазинів, були господарники, тобто директорат. Я відразу увійшов до Демократичного блоку, який очолював Віктор Павлюк. 110 депутатів було загалом, а в блоці – 41. Мені доводилося бути одним із спікерів нашого блоку. Не буду приховувати, що був серед тих, хто ініціював обрання Віктора Павлюка головою міськради. Разом з тим не все було ідеально. Далеко не все. Згадую, наприклад, наше засідання після проголошення Акту державної незалежності у 1991 році і дискусію з депутатами. Я казав, що не треба обіцяти людям щастя і процвітання одразу. Як історик знаю, що крах імперій – це дуже болісний процес, і його уламки падають довго. І з руїн імперії не обов’язково вдається враз збудувати добру державу, за деяким винятком. Але попри все, через переконання, діалог і навіть певний тиск можна було досягати або добрих рішень, або хоча б компромісних, у яких зберігалася частка доброго. А потім пішли інші склади ради – учительський, лікарський, а останні склади міської ради – це вже переважно бізнес. Я був противником пропорційної системи виборів до місцевих рад. На мій погляд, не варто, щоб на місцевому рівні домінували політичні партії. А треба, щоб була повна рівність учасників виборчого процесу: самовисуванець, представник громадянського суспільства, громадянської організації і представник політичної партії. Все одно в партій більше інституційних та й фінансових переваг, але хоча б дайте людям можливість обирати. Депутат має бути представником свого виборчого округу, і вже сумарно на сесіях, в комісіях тощо, адже вони мають бути робочими органами самоврядної влади, а не осередками політичних партії, які насправді перебувають у тіні, але хочуть керувати процесами через делегованих ними депутатів.
– Ви добре відчули Чернівці, його середовище – громадське, політичне. Адже ви не чернівчанин…
– Я тут від 1979 року, приїхав сюди в 16 років. Моя мама дуже пишалася зв’язками з Буковиною, бо закінчувала свого часу Чернівецький медінститут. Її одногрупником був Йосип Ельгісер – відомий піаніст, який навіть пропонував їй руку і серце. У нас вдома, у Кременчуці на Полтавщині, настільними книгами були твори Ольги Кобилянської, Юрія Федьковича. Мама була шалено закохана в творчість Ірини Вільде. Коли я приїхав у Чернівці, то вже мав уявлення, що це переважно українське місто. І стало сюрпризом, що тут переважала тоді не українська мова. Вдома ми розмовляли українською, але зовнішнє середовище було російськомовне. Я ще чув на вулицях Чернівців ідиш, мав щастя спілкуватися з Йосипом Бургом. І навіть трохи вивчав румунську мову зі своїм другом Сергієм Гакманом. Я читав поезії Емінеску в оригіналі. Таким було моє знайомство з полікультурним містом і його людьми. І воно мене зачарувало, попри окремі нюанси.
– Про ваш досвід роботи в обласній владі. Він був короткий. Ви звідти пішли й більш не повернулися…
– Мене повертали, та я не захотів повертатися… Пропозиції працювати у владі були до 2019 року включно. Причому, це були пропозиції з Києва, вельми грунтовні. Але я вирішив, що моя роль поки що важливіша тут, як викладача і науковця.
Сісти в управлінське крісло будь-хто не може
– Мені сподобалося, як ви аргументували в одному з інтерв’ю, чому не хочете йти у владу. Мовляв, завжди треба бути на сторожі, що голови змінюються, відтак і команди, відповідно, важко будувати тривалу стратегію розвитку… Це правильно, що нова людина, тобто новий голова, приводить фактично нову команду, яка складається зазвичай з його друзів?
– Завжди був противником цього підходу. Абсолютно нормально, коли голова міняє свою патронажну команду і заступників, тому що заступники – це його довірені люди, які ведуть певні сектори управлінської діяльності. Але коли мова йде про інших службовців, навіть начальників управлінь, добір кадрів має бути надійно захищеним від суб’єктивізму. Мені імпонує досвід Німеччини, інших країн. Де державна служба, а правильно – публічна служба – є, як правило, пожиттєвим контрактом. Якщо людина не порушує Закон, етичний кодекс держслужбовця, сумлінно працює, вона є постійним службовцем, аж до виходу на заслужений відпочинок. Система контролю за державними службовцями є надзвичайно ефективною в розвинених демократичних країнах. У нас же досі панують неформальні практики, коли зміна керівника передбачає не тільки зміну команди, а й робить серйозний вплив на середню і деколи навіть низову ланки. У нас, коли відбувалися ці великі розриви – після Помаранчевої революції, потім у часи Януковича – було щорічно до 24 відсотків офіційної плинності кадрів у всій системі державного управління. Ви ж розумієте, що при цьому мова йшла про середню ланку – місцеві адміністрації. І ця карусель призводила до розривів не тільки інституційної пам’яті, якихось добрих напрацювань, а й до того, що весь час на роботу приходили не підготовлені люди, які мали перед собою чітко обмежений горизонт часу. Вони знали, що прийшли максимум на 5 років. І на що вони в такому разі спрямовували свої зусилля? На те, щоб вибудувати ефективну комунікацію, кар’єру, запам’ятатися своїми добрими справами, чи все-таки урвати що-небудь і втекти? І це дуже паскудно. Бо специфіка публічного управління на будь-якому рівні – це сфера професійної діяльності, яка є інтегральною, багатогранною і складною. І тому тут особисті фактори не мають бути на першому місці: хто, з ким і як знайомий. Має домінувати професійний підхід. У нас вважають (і серед керівників, та й серед населення теж), що будь-хто може сісти в управлінське крісло. На жаль, це не зовсім так, або й зовсім не так. І нам пора це усвідомити.
– Це проблема номер один чи ні? Бо ж кадри вирішують все…
– Абсолютно правильно. Яка система управління – така і держава. Про що тут говорити? Це головний мозок і нервова система держави. Якщо ти навіть маєш гарний скелет і нарощені м’язи, а мозок і нервова система не працюють, то хто ти? А про ставлення до значення знань і розуму я вже казав. Тому що тенденція багатьох років – це неповага до інтелекту, до розуму і навіть врешті-решт – до належного професіоналізму. Який може бути професіоналізм, якщо він не грунтується на розвиненому і професійно підготовленому розумові?
– Ви тривалий час очолювали громадські ради і роботу тандему «влада-громада» добре знаєте. А як із цим зараз, на ваш погляд?
– Пам’ятаєте, як боровся за громадську раду Ігор Бабюк у 2020-2021 роках? Навіть вступив у конфлікт із головою ОДА. І я його розумію. Коли громадська рада займає певну позицію, коли вона хоче бути почутою, коли доводить голос громадськості, громадських організацій до відома влади, то влада зобов’язана належно реагувати. А голова ОДА, як правило, має бути на засіданні громадської ради. Якщо делікатно сказати, то все виглядає так, що наша влада досі, на жаль, не бачить у громадянському суспільстві рівноцінного партнера. Але насправді вона повинна бачити навіть не рівноцінного партнера, а замовника своїх послуг. Лише зауважте, де вхід у громадську приймальню у нас в ОДА? При всіх владах – збоку. У такому разі центральний вхід для кого? У нас до цих пір окремі представники влади усвідомлюють себе як силу, що стоїть над суспільством. Це не правильний підхід. Вони, по перше, живуть у суспільстві, а по-друге, суспільство над ними. Це суспільство сьогодні боронить Україну, це суспільство втрачає кращих дітей, це суспільство жертвує своїм добробутом. Тому влада повинна міняти свої підходи. Як і наше суспільство не може не змінюватися в цілому теж. Ми не маємо права і можливості залишатися такими, якими були раніше.
– Часто доводиться чути, що у нас на місцевому рівні немає лідерів суспільної думки, які були б відомі широкому загалу поза Фейсбуком, до яких би люди, та й влада, дослухалися. Це так?
– Не погоджуся. По-перше, лідери громадської думки не визначаються владою і не можуть нею призначатися. А ось із людьми – інша проблема. Вона в тому, що лідер громадської думки не може, навіть з урахуванням сучасних соціальних мереж, вийти на широку аудиторію. Я не буду бігати на телебачення, навпаки, обмежую свою публічну діяльність, аби дати шанс іншим людям, своїм колегам насамперед, висловити свою позицію, бути присутніми в інформаційному просторі. Бо коли когось чи чогось там забагато, це ніколи не добре. Але у нас є справжні професіонали з різних питань. Я свідомо не хочу називати прізвищ, щоб когось не образити. Але у кожній сфері є. Та тут уже питання до засобів масової інформації. Чи вони цих людей демонструють і культивують? На телебаченні можна було тривалий час спостерігати таку цікаву тенденцію: дає коментар якийсь експерт. Перевіряю: бакалавр чи магістр політології – так, але жодної наукової публікації, ніякого реального досвіду ні в чому. Його просто посадили перед камерою, бо він красиво говорить те, що йому замовили. Це псевдополітологи. Ще бакалавр, а вже політолог. Це – масова хвороба, коли люди самі себе позиціонують, або їх спонукають так робити, і вони приймають цю гру, і видають себе за тих, ким вони не є. І засоби масової інформації тут, я би сказав, нерозбірливі. Вони називають речі не своїми іменами. А ще Конфуцій вчив, що всі наші біди походять від того, що ми називаємо речі неправильними іменами. Тому коли людина є, грубо кажучи, близькою до політології, а не є політолог, то чому в першу чергу питати його думку і писати, що він політолог? Це – свідома фальсифікація професійного іміджу, яка толерується, або й культивується ЗМІ. Я наведу приклад Польщі. Там є Національна асоціація політологів, і медіа звертається до неї і питає: хто у вас експерт з того чи іншого питання? У нас же медіа діють по іншому: ось Василь чи Петро гарно говорить, хай він буде експертом. Коли відбувається фальсифікація такого експертного знання, фальсифікація публічного обговорення, то немає чому дивуватися, чому в нас такі рішення і такі реакції. У нас є лідери громадської думки, але немає нормального зв’язку між цими лідерами, ЗМІ і владою. І немає попиту на те, щоб імідж людини, її образ і її якості відповідали одне одному.
– Ви, політологи, завжди використовуєте термін «політична еліта». Яке його первісне значення? Коли зараз ми вживаємо цей вираз, то бачимо, так, політика є, а еліта де?
– Не треба плутати еліту і елітарність. Еліта – це найкраще, а політична еліта у нас в основному функціональна, тобто це не обов’язково приналежність до політичної еліти. Еліта формується дуже по-різному, і це окрема, дуже серйозна тема. Треба розуміти, якщо в країні закладено механізми меритократичного відбору, тоді ця еліта і за функціональним, і за якісним складом відповідна. Якщо цей відбір відбувається, як у нашому випадку, переважно за негативною селекцією, тобто відбираються ті, які не гидують засобами, які рвуться, або яких призначають… У нас же були випадки, коли на посади ставилися люди, які були професійно дуже далекі від відповідності своїм посадам. Але вони були зручні, керовані й слухняні. Відповідним чином говорити про те, що ми досягли формування своєї власної національної еліти не за функціональним ознаками, а за чеснотами – інтелектуальними, моральними, поки що передчасно. Але цей процес все ж триває, і не треба його недооцінювати. Особисто я значні надії покладаю на жорстку селекцію в результаті цієї клятої російсько-української війни. І це покоління, яке починає приходити в життя країни в результаті Революції гідності й цієї війни, буде більш свідомим, активним, і хоч таким страшним і гірким досвідом, але навченим, на відміну від попередників. Суспільство нехай і повільно, часом кволо, але теж набирає свій власний досвід: відмова від легковажності, розуміння, скажемо так, наймінімальніших маніпулятивних схем. Але для того, щоб цей процес відбувся позитивно, треба ще докласти багато зусиль. Перш за все – якісна освіта, зокрема, громадянська освіта, а з цим у нас величезні проблеми. Величезні.
Найголовніше – розрізняти напівправду
– Саме хотіла спитати, яку роль у формуванні лідера відіграє освіта, оточення, його бажання вчитися, чути, розвиватися?
– Величезне! Бо людина, яка працює над собою, людина, яка отримала якісну освіту не лише за дипломом, а й за змістом, це зовсім інша людина, аніж та, яка десь там стояла в черзі за дипломом і нарешті його отримала. В нашій освіті є багато проблем, коли радянська модель уже повністю вичерпала свій ресурс, а до європейської ми ще йдемо і йдемо. Часом – манівцями. Але якщо говорити про управлінську модель нашої освіти – віднизу догори, то, перепрошую, ми не вийшли надто далеко за рамки радянської моделі. І поки наша освіта не стане демократичною і за управлінськими принципами, і за внутрішнім змістом, вона й буде відроджувати оцю авторитарну і популістську культуру. Це є ключовий виклик стратегічного характеру для України – відмовитися від оцього авторитарного, я би сказав, ретроградного, а не просто консервативного змісту управління нашою освітою. Наша освіта в цілому ще, вочевидь, відстає від назрілих інновацій, а інновації в освіті й ініціативні люди – це далеко не завжди ті, хто творить її новий зміст і керує нею.
– Повертаючись до лідера. Є такий вислів: «Свита творить короля»…
Оточення дуже важливе. Але король підбирає собі оточення під себе.
Ці кадри при керівниках, далекі від займаної посади, наскільки це трагедія для країни?
– Різні ситуації. Часом це біда. І це результат дуже спрощеного підходу до розуміння сутності, завдань, можливостей і обмежень державного управління або публічного управління в цілому. Тому що це специфічна сфера діяльності, яка потребує глибоких знань, досвіду, розуму, чеснот і готовності служити суспільству. Якщо це все не співпадає, то, на превеликий жаль, ми маємо ті результати, які мусимо потім оплачувати дорогою ціною помилок і негативних наслідків.
– Не можу не запитати, як ви ставитеся до блогерів, до їхньої присутності в публічному просторі. Дехто часто плутає їх із лідерами думок…
– Блогери – дуже різні люди. Сам характер цієї діяльності не визначає її якості. Є боти, є люди, які обслуговують певні інтереси за гроші, є люди, які, скажімо так, володіють мистецтвом впливу, але при цьому ті цілі, які вони перед собою ставлять, навряд чи можуть бути визнані суспільно корисними… Тобто, це надзвичайно різноманітні люди, як і всі ми. І тому цей хаос, з одного боку, начебто й конструктивний, бо є з чого вибирати. А з іншого боку, все залежить від культури споживачів. На що люди орієнтуються? На яскраве слово? Згадайте ото самого Славіка Рабіновича, на якого ряд людей орієнтувалися: о, правдолюбець. Насправді ж це московський агент, який тільки те і робив, що дискредитував українську державу і вносив в неї розбрат. І так далі, і тому подібне. Нам всім треба навчитися відрізняти правду від брехні. І найголовніше – бачити напівправду. Напівправда – це коли змішують частину правди, додаючи до неї потрібну дозу брехні. Ось тут людині треба мати дуже розвинене критичне мислення, досвід і навіть, якщо на те пішло, елементарну фахову підготовку. Але це знову таки вчить громадянська освіта, якої у нас в Україні як системи ще поки немає. Позитивна сторона блогерства – це те, що серед них є й фахівці. Психологи, соціологи, культурологи, політологи. Те, що ми називаємо лідерами громадської думки. Серед істориків дуже шаную Ярослава Грицака, ми знайомі з 80-х років. Достатньо близько його знаю, він публічний інтелектуал, один з небагатьох в Україні. Не хочу сказати, що він завжди має рацію, з ним є про що сперечатися. Можна говорити про Сергія Жадана, бо це людина, яка вистраждала свою позицію і має правдивий талант. Є приклади, коли публічні люди зазнають фіаско в політиці, як-от Святослав Вакарчук. Здавалося б, системне мислення і все інше, але він – творча людина, а партійне будівництво передбачає не тільки емоцію, а й повсякденну працю і дуже велику ерудованість і кваліфікованість. І не можна вимагати від людини, яка є талантом у чомусь, щоб вона була і чудовим політиком. Ми вже говорили, як медіасфера підбирає фахівців. Але треба розуміти, що в кожної людини є межа своєї компетентності. Чи я зможу, як політолог, розмірковувати про глибини астрономії? Тобто, кожна людина повинна розуміти, що вона знає та наскільки знає, а чого вона не знає. І не лише визнавати оце своє невігластво, а не підміняти його риторикою, бравадою і позерством. От коли ті блогери чи лідери громадської думки будуть розуміти свою відповідальність за кожне сказане слово, а суспільство буде свідоме своєї відповідальність за вибір тих, на кого варто орієнтуватися, тоді й будемо мати інше суспільство, інший стан держави.
– У світовій політиці є лідери, яких ви особливо виділили б, і вислови, які вам імпонують, які любите повторювати?
– Є класичні вислови – латинські, які мені дуже подобаються: Так минає слава світу, Часи змінюються, і ми змінюємося з ними. Так трапилося, що я працював у медичній сфері, тут, у Чернівцях, 4 роки в міській лікарні №1, і три роки на флоті санінструктором на кораблі. Коли я перший раз завітав у презектуру, чи простіше – в морг, там на дверях був напис, який дуже мені запам’ятався: Це місце, де мертві вчать живих. Про політичних лідерів. Джавахарлал Неру, перший прем’єр-міністр Індії, для мене це людина, яка зробила дуже багато, щоб політика будувалася на ненасильницьких методах. Імпонує мені й дуже неоднозначний Ніколо Макіавеллі. Як мислитель, який запропонував подивитися на політику не через рожеві окуляри, а крізь призму, чим політика є насправді, і це була революція в науці. Серед жінок маю симпатію до Індіри Ганді і Маргарет Тетчер, але не хочу сказати, що повністю поділяю їхні погляди. Я вважаю, що в політиці все-таки має домінувати професійний підхід. Якщо жінка – хороший політик, хай буде вона президентом чи прем’єром, якщо чоловік – хай буде він. Але завжди має бути такий ціннісно-прагматичний підхід. Дуже поважаю Вінстона Черчіля, навіть попри його цинізм. Хоча а він ніколи не був, як кажуть, простою людиною. Це була дуже складна людина, але що стосується принципових інтересів держави і стійкості в їхньому захисті – тут у нього є чому повчитися. За шарм і харизму мені дуже подобався Білл Клінтон. Це політик, який приніс у політику мистецтво зачаровувати людей. А загалом світ політиків дуже цікавий. Туди йдуть дуже різні люди. Одні для того, щоб творити благо, інші, інші теж вважають, що творять благо, а насправді несуть зло, а треті для того, щоб компенсувати через владу власні недоліки, ганджі й особисту неповноцінність. Бо людина самодостатня, реалізована в житті, у своїй професії, вона в політику не дуже хоче йти. Не дарма у нас в Україні була традиція, коли під час виборів кошового, гетьмана треба було двічі відпрошуватися, і лише коли громада таки наполягала, аж на третій раз погоджуватися. І недарма голову обранцеві посипали землею, щоб пам’ятав, звідки вийшов і куди повернеться. Це дуже важливо. Бо нерідко людина обрана чи призначена на певну посаду, перебуває в ілюзіях і починає себе сприймати, своє призначення, своє обрання як ознаку своєї вищості. Це дуже ілюзорно. І завжди треба пам’ятати, що будь-яка посада – на час. Тимчасова навіть у межах нашого короткого життя.
Наталія ФЕЩУК.
Фото авторки.