Ані Гутовській 28 років. Дівчина виїхала з України через російську агресію в кінці березня 2022 року. До війни вона жила й працювала у Кривому Розі. Наразі понад рік перебуває в Італії, де отримала прихисток та почала своє життя заново.

Про болючі спогади війни, минуле життя в Україні, та на які труднощі натрапила переселенка в Італії, дізнайтеся далі у матеріалі…

 Спогади про початок повномасштабного вторгнення

•  Перед російським вторгненням я все частіше читала в новинах про військову допомогу, яку надавали нам інші держави. Я розуміла, що зброю у такій кількості передають не просто так. Проте місяць перед війною згодом коли ЗМІ опублікували інформацію про «тривожну валізу», я просто вимкнула свій мозок. До останнього надіялася, що війни не буде і все це повна маячня.

Вранці 24 лютого до Ані подзвонила її подруга й сповістила про початок війни. Спросоння дівчина почала переглядати криворізькі групи, де побачила екстрене звернення Володимира Зеленського. Після того одразу зателефонувала до мами.

 «Як тут не повірити, якщо Зеленський записав відеозвернення до нас у нічній сорочці.»

• Після розмови з подругою я приблизно 10 хвилин сиділа у ступорі, переглядала звернення президента раз за разом. Подзвонила мамі, запитала її чи вона знає, що відбувається в країні. Мама кинула слухавку, щоб переглянути новини й через декілька хвилин передзвонила. Ми нічого не говорили одна одній, просто плакали розуміючи, що з цього моменту наше життя кардинально зміниться…

Робота на будівельній фірмі у мирний час. Зруйновані школи, рішення звільнитися…

 «Мені було цікаво працювати й спостерігати, як з нуля будується сучасна амбулаторія, а з розваленого приміщення розбудовують сучасні школи або дитячі садочки.»

     В Україні Аня закінчила «Криворізький будівельний коледж». Отримала диплом молодшого спеціаліста й влаштувалася на роботу за фахом у будівельну компанію «Лібертон», де пропрацювала 5 років. Компанія існувала за кошти, які виділяли з бюджету області, – розповідає дівчина. З першого дня війни всіх,  відправили у вимушену відпустку. Фірма виплачувала працівникам половину коштів від їх заробітної плати впродовж 4 місяців.

• Об’єктами нашої роботи були дитячі садочки, школи, які в першу чергу бомбардували ворожі війська. Дійсно в нашій роботі під час війни немає ніякого сенсу, бо росіяни цілеспрямовано знищують заклади освіти в області. В місті Апостолове ми закінчили проєкт по відбудові двох великих навчальних закладів, як ось почалася повномасштабна війна, а вже в липні 2022 року один ліцей розбомбили повністю, інший частково зазнав руйнацій.

  

3 місяці тому дівчина написала заяву на звільнення з роботи, до цього за нею було збережене місце на роботі.

• Коли я дізналася, що говорять мої колеги стосовно мого відʼїзду,- ніби я усіх кинула напризволяще і втекла, про звільнення не жалкувала. Мені було дуже боляче і неприємно, чути що люди, яких я вважала сім’єю насправді нещирі до мене.

Закриття розплідника бенгальських котів

«Війна змусила нас віддати 10 наших улюбленців у добрі руки та забути про розплідник.»

 10 років сім’я Ані займалася розплідником бенгальських кішок. Та війна внесла свої корективи. Вдома залишили двох котів.  Кіт Боня, який живе в Ані вже 9 років – її дитина, яку б дівчина нікому не віддала.

• Через війну ми більше не розводимо їх. Які котики? Не до котиків людям зараз, люди втрачають близьких, будинки, втрачають життя. Навряд чи у такий страшний час хтось може собі дозволити придбати вусатого за 500$. Тим більш ми самостійно доставляли котів на зв’язках в інші міста Сходу країни, потягом або автобусами. Зараз це неможливо робити, небезпечно. Нам пощастило, що у нас не було кошенят, коли почалася війна. Було б важче евакуюватися. Тому, що цю породу потрібно вигодовувати рік перш ніж вони потрапляють до своїх майбутніх власників.

Місяць війни, рішення виїжджати туди де буде безпечно

 Мама, вітчим та бабуся одразу переїхали на квартиру до Ані у Кривий Ріг. Поблизу житла не було військових частин, тому сім’я думала, що квартира доньки у відносно безпечному місці. Та коли росіяни підійшли близько до міста, всі прийняли рішення разом евакуюватися до свого приватного будинку у місто Апостолове, там у підвалі вони облаштували укриття. Власне, у свою квартиру дівчина прийняла переселенців з Нікополя, маму з маленькою дитиною та бабусю, вони живуть там з травня 2022 року, платять лише за комунальні послуги.

«Над моєю головою декілька разів пролітала ракета зі сторони Херсону.»

•  Неможливо передати словами, що я відчувала тоді. Я немов приросла ногами до землі й не помічала нічого крім клятої ракети. Вдень чути постріли не так страшно, я до цього звикла, а вже вночі морально важче витримати. Дивилася щоночі у вікно на величезні спалахи вогню. Не спала, боялася заснути й більше не прокинутись… Ми завжди лягали у верхньому одязі, щоб встигнути вибігти у підвал. Раніше коли згадувала пережите, у мене безупинно текли сльози, зараз це не більше ніж сумний момент в моєму житті. З часом всі погані емоції стираються.

  

Апостолове знаходиться неподалік від Зеленодольська, який окупанти безперервно обстрілювали. «Через невисокі будинки кожен вибух та постріл звучав потужно.» – розповідає дівчина. Аня там прожила близько місяця. Однієї ночі коли прилетіло неподалік від будинку, мама Ані написала своїй подрузі в Італію, щоб та допомогла доньці з переїздом, бо бачила, як важко морально Ані витримати це. А вже наступного ранку дівчина взяла невелику купу речей і поїхала одна у невідомість.

Евакуація, шлях в Італію

 «На платформі був хаос. Дуже багато людей, у всіх істеричний стан, на диво потрапила всередину. Місць в купе не було, тому я спала у коридорі скрутившись калачиком на своїй валізі. Потяг повністю заповнений жінками з маленькими дітьми та літніми людьми.»

 Аня їхала евакуаційним потягом, що прямував із Запоріжжя до Львова. Звернулася у Львові до  волонтерів  Червоного Хреста, де її посадили в автобус і відправили до пункту приймання біженців у Польщі.

• Я зрозуміла, що шляху назад немає. Мені потрібно було знайти волонтерів з Італії. Всюди ходила, дивилася, напис «Італія» ніде не знайшла й почала нервувати, але мене врятувало знання англійської мови. Італійський волонтер шукав людей, щоб відправлятися у дорогу.
• Ми їхали дві доби. Зупинялись у готелях, хлопець купував нам поїсти. Я пам’ятаю як перший час думала скільки це все буде коштувати, бо я не звикла до такої щедрості, милосердя, так аж дивно, приємно. Я знала, що нічого не дається просто так, і можливо мені пощастило наткнутися на таких людей. Втім я навчилася приймати будь-яку допомогу. Бути вдячною людям за підтримку – це моя нова навичка.

  

 Оформлення документів, волонтерська допомога

Волонтер привіз Аню в провінцію Модена, що знаходиться у регіоні Емілія-Романья. Її там зустріла подруга мами, а вже наступного дня вони пішли у квестуру оформляти документи. Дівчина пригадує, що нічого тоді не розуміла.

Та зараз розповідає про основні документи наступне:

• Permesso di soggiorno – це дозвіл на проживання в Італії, tessera sanitaria – медична карта, теж важлива, без якої в країні навіть проїзний на автобус не оформити.  Це 2 найголовніші документи з якими українець може отримати базові потреби. В Італії українцям, що тікали від війни дозволено перебувати  до 31 грудня 2023 року.

«Італія надала нам житло, документи, грошову допомогу, навіть всі медичні обстеження та лікування – все це було безплатно.»

 Аня самостійно знайшла житло, тому отримала від Італії грошову допомогу. 3 місяці поспіль одержувала соціальні виплати – 300 євро на місяць. Італійський уряд довго не ухвалював це рішення, тому перші виплати від держави українці отримали лише у червні 2022 року. Також дівчина щотижня в суботу відвідувала харітас, де за талоном брала необхідні для себе продукти. На квитанції була вказана умовна сума, яку людина може витратити.  З часом гуманітарна допомога зменшилась. Через півроку не було широкого вибору продуктів, але кількість українських біженців у чергах теж знизилася.

Адаптація до мирного життя в Італії

•  2 місяці я виходила на вулицю тільки, щоб подихати свіжим повітрям. Я одна в чужій країні, без знання італійської мови. Постійно плакала, бо залишила свою домівку, рідних, друзів, велика частка моєї душі й серця залишилася з Україною. Я замкнулася в собі, вважала, що у мене немає жодного морального права почуватися добре, поки моя сім’я та держава страждають від війни. Перші пів року я хотіла повернутися назад.  

  

Досвід працевлаштування в Італії, знайомство з новими друзями

 «Недобросовісні роботодавці користуються тим, що ми українці не знаємо добре італійські закони й свої права у цій країні, для них ми зараз дешева робоча сила. Люди, яким можна платити менші допущених норм зарплати.»

Першу роботу Ані знайшла тітка в якої вона зупинилася. Дівчина працювала покоївкою у заможних людей, які були готові взяти молоду дівчину без досвіду роботи й без знання італійської мови.

• Вони взагалі не говорили англійською, було складно комунікувати без знання мови, зрозуміти їх. Ми спілкувалися по перекладачу. Далі: ненормований графік роботи, працювала без відпочинку, якісь буденні недомовленості. Насправді мінусів було дуже багато, але я залишалася на цій роботі поки мене раптово не звільнили. Працювала у них 2 місяці. Я за контрактом повинна була отримати в місяць 1200 євро, проте вони мені заплатили лише 900, а я вже не мала сил розбиратися у цьому всьому. Хотілося просто втекти та забути все це як страшний сон. Чула, що італійці часто так роблять.

Коли повернулася з вілли до тітки, вона одразу допомогла мені знайти кімнату. Оптимальним варіантом в Італії – орендувати у своїх. Так Аня познайомилася з Оксаною. Жінка у багатьох випадках допомагала Ані, наступну роботу їй знайшла саме вона.

«Найлегший спосіб пристосування на початках це знайти своїх, свої  розуміють твій біль…»

 В кінці липня, Аня влаштувалася на сезонну роботу з двома українками на склад з брендовим одягом. Працювати там було складніше, дівчатам доводилось прокидатися о 5 ранку, щоб їхати в інше містечко на роботу. Й працювати з однією перервою на обід та 2 короткими паузами  по 10 хвилин.  Виконували монотонну роботу, зазвичай витягали одяг з коробок. За годину праці роботодавець платив 8.5 євро.

• Я рада, що познайомилася з дівчатами, ми разом жартували, їздили з роботи, на вихідних гуляли. Так насправді час веселіше минав. І нам не було так сумно та моторошно робити з іноземцями, бо ми допомагали одна одній, підтримували морально. У день коли наш контракт анулювали у Модену приїхала моя мама

 Приїзд мами в Італію

•  16 вересня сюди приїхала моя мама. Коли зустріла мамусю відчула, що частина мого дому та моєї душі знову поряд зі мною. Тепер я можу сидіти поруч з нею, обійматися, плакати у неї на плечі. Вона привезла з України мій маленький скарб – мого кота Боню.

  

Мама прожила з донькою приблизно місяць, далі жінка знайшла для себе роботу. Зараз вона доглядає за літньою людиною.

• В Італії важко знайти для себе хорошу роботу людям з України. Я влаштувалася на роботу у невелику пекарню. Працювала там 5 місяців і звільнилася у квітні цього року. Хочу працювати тут за спеціальністю. Знайти хорошу роботу. Приділяю багато часу собі і вивченню італійської мови.

Мовні курси

 Записатися на мовні курси Ані допомогла подруга. Всі учасники були зобов’язані пройти тест, щоб спеціаліст визначив їх рівень володіння італійською мовою. Після розподілу починається піврічне навчання. Головна ціль цього курсу – здача державного екзамену для іноземців.

«Для італійців важлива їх мова, це правда, нам є чого у них повчитися.»

• Дружня атмосфера у групі підштовхує мене на інтенсивне вивчення італійської мови. Я знайшла тут друзів з різних країн. Цікаво дізнатися як вони живуть, про що думають, яке у них почуття гумору.
• Також в позаурочний час потрібно багато практикуватися, навіть якщо щось неправильно говориш, не треба боятися. Вони відносяться до мене з розумінням. Коли я формую неправильно речення, допомагають перефразувати, пояснюють як правильно говорити.

Різниця між українцями й італійцями.

•  За кордоном видно наших. В українців характерні риси обличчя, навіть одягаються однаково. Наші люди нахмурені, ніби думають про щось постійно. Італійці не такі, вони насолоджуються життям. Та слід враховувати, що вони у себе вдома. Багато українок у моєму місті родом з Чернівців, доглядають літніх людей, працюють бадантами, заробляють гроші, щоб утримувати свої сім’ї в Україні…

  

Як Боня?

 «Кричить, без нього було б не торт,» – жартома говорить дівчина.

• Мій маленький пухнастий скарб – добре. Без нього тут було пусто, а з ним комфортно, як вдома. Евакуацію з України він переживав складно, але вже звик до нового дому. Бігає й бавиться.

 Тут хочеться бути іншою

 «Не боятися робити щось нове. Треба йти туди де страшно.»

• Те що я не могла собі дозволити вдома у матеріальному та моральному плані реалізовую в Італії. Тому живу за принципом тут і зараз. Парадокс у тому, що я тут біженка, але навіть при таких обставинах можу більше собі дозволити ніж у рідній країні, мене це засмучує. Мабуть, саме тому я вертатись поки не хочу. Особливо під час війни.

  

Також розповідає дівчина, що у теперішній ситуації українцям, які тут живуть потрібно насолоджуватися мирним життям і постаратися забути весь жах війни. Не зосереджуватися на негативному.

Головне змінювати погані спогади новими, будь-якими,  їздити на велосипеді, ходити по барах, подорожувати.. Аня не закликає  забути про складні часи  – основне не дати цим спогадам заглушити все те хороше, що з тобою відбувається зараз.

• Мені подобається поводитися нетипово, з’являється неабияка впевненість у собі. Іноді потрібно просто відійти, відпустити страхи, переживання. Спробувати жити заново. Якщо є  можливість зробити себе іншою людиною, в новому середовищі, то варто це спробувати! Після пережитого усвідомила, що життя у нас одне, не потрібно його витрачати на дрібниці. Попри все те, що зараз коїться в моїй улюбленій країні, я намагаюся бути щасливою та спокійною.

Підготувала студентка кафедри журналістики Румак Марина