Україна вступила в основний етап реформи адміністративно-територіального устрою. Сама реформа готувалася з 2015 року, її прийнято називати “децентралізацією”. За думкою авторів реформи, вона повинна наблизити владу до людей, передати частину її функцій із центру на місця і значно скоротити чиновницький апарат. Очікується, що тільки внаслідок укрупнення районів витрати бюджетних грошей зменшаться щорічно на суму, не меншу від одного мільярда гривень.
Сучасний адміністративно-територіальний поділ Україна успадкувала від СРСР. Країна була поділена на області, ті – на райони. У складі Української держави була і одна автономна республіка – Крим. Ця система формувалася впродовж багатьох десятиліть і в сучасних умовах вже не відповідала вимогам, що висуває життя. Розвинуті держави мають іншу систему, більш гнучку і ефективну. Нинішні українські райони помітно різняться і за територією, і за кількістю населення, що створює певні проблеми. Місцеве самоврядування впродовж довгого часу не мало достатньо коштів для розвитку тих територій, на яких воно існувало. А переважна більшість заробленого на місцях забирав собі центр.
Реформу розпочали з утворення об’єднаних територіальних громад (ОТГ). Передбачалося, що воно проходитиме добровільно. Але в реальності відбулося зіткнення протилежних інтересів, розгорнулася боротьба місцевих еліт за контроль над новими ОТГ. Процес створення таких громад загальмувався, а без його завершення неможливо було переходити до наступного етапу реформи. Там, де не спрацював принцип добровільності, втрутилася держава і сформувала громади так, як це вважалося за потрібне регіональному начальству.
Замість понад як 11 тисяч місцевих рад планувалося утворити 1450 ОТГ. На рівні об’єднаних громад повинні вирішуватися основні життєві проблеми місцевого населення. Коли ОТГ запрацюють на повну силу, тоді старі районні органи втрачають сенс свого існування. Відтак замість 490 районів в Україні вирішили залишити тільки 136, і процес цей провести шляхом укрупнення районів. А області у нас також дуже різняться і за територією, і за кількістю населення. Розробляючи вимоги до укрупнених районів, автори реформи вирішили: населення кожного з них повинно складати не менше 150 тисяч чол. (нині є райони по 4-5 тис. чол. населення), а відстань з найвіддаленішого населеного пункту району до райцентру не повинна перевищувати 60 км. Втім, шістдесят кілометрів по рівному херсонському степу і шістдесят кілометрів по Карпатским горам і долинам – це далеко не одне і те ж. Тому необхідно враховувати і такі важливі фактори.
Що ж, межі нових районів на карті вже намальовані, і 12 липня 2020 р. Верховна Рада України їх затвердила. Найбільше районів буде в Автономній республіці Крим – 10. У Донецькій та Луганській областях – по 8. А найменше – у Чернівецькій, Хмельницькій і Тернопільській – лише по 3. Обласні центри одночасно стають і центрами укрупнених районів. І тут закладено міну уповільненої дії: міські бюджети втрачатимуть великі кошти на користь районних. За підрахунками фахівців, міста на користь районів втратять до 90 % того, що збиратимуть на своїй території за рахунок податків. А це неминуче призведе до конфлікту, причому в зовсім недалекому майбутньому.
Деякі конфлікти навколо укрупнення районів вже розпочалися – наприклад, у Чернівецькій області з приводу формування Придністровського району із центром у Кельменцях. Мешканці старовинного Хотина і приміських сіл обурилися тим, що їхнє знамените місто втрачає статус районного центру. Найвищий статус Хотин мав у складі Османської імперії – з з 1717 до 1812 рр. він був центром Хотинської нахії й напряму підчинявся лише Стамбулу. Потім, з 1812 р. перетворився на повітове місто у складі Російської імперії. А Кельменці тоді були волосним центром Хотинського повіту. Важко хотинчанам погодитися з втратою їхнім містом адміністративного статусу. А чернівчани ще не усвідомили, що стали мешканцями райцентру. Правда, дехто встиг висловити побоювання, що у Києві вже потихеньку готуються до об’єднання областей, тому Чернівецька, Тернопільська і Хмельницька отримали так мало районів…
Проблем буде багато. Десятки тисяч службовців районного рівня втрачають роботу, де їх працевлаштовувати в нинішніх складних умовах, навряд чи знають київські та обласні чиновники. Школи і лікарні переходять на утримання ОТГ, а чи вистачить у тих грошей на такі великі витрати? Питань дуже багато, і вони ще виникатимуть і виникатимуть. Тому особливого оптимізму щодо нинішньої реформи у суспільстві не відчувається. А “зелені” реформатори не дуже ними переймаються – вони звикли писати сценарії для 95 кварталу, а там конкретний результат один – сміх у залі. Не дай Боже, такий результат буде і у реформи адміністративно-територіального устрою, який проводять “нові обличчя”, котрі вже завалили чимало важливих справ в економіці, зовнішній політиці тощо.
Ігор Буркут, політолог, історик, публіцист