Росія нині воює не лише з Україною, а веде війну проти всього сучасного світу, намагаючись позбавити його майбутнього і відкинути далеко в минуле. Ми стали жертвами агресії тому, що хотіли нормального життя і не бажали повертатися в давно минулі часи, які для наших сусідів виглядають «ідеальними». Доки існує московська імперія в будь-якому її варіанті, вона воюватиме обов’язково, бо інакше втрачає сам сенс свого існування. А цей сенс імперці вбачають у «величі своєї держави». Сучасна РФ за розміром території є найбільшою в світі державою, проте росіянам цих земель мало, вони хочуть приєднувати чужі території ще і ще.
Згадую 50-ті роки минулого століття. Я вчився в російській школі, й більшість моїх однокласників були дітьми офіцерів елітної авіаційно-винищувальної дивізії, які під час корейської війни жили в Порт-Артурі – «орендованому» в КНР китайському місті Люйшунь. Доки батьки на реактивних винищувачах МіГ-15 воювли з американськими літаками в корейському небі, їхніх дітей у порт-артурській російській школі виховували у великодержавно-мілітаристському дусі. Мовляв, «ми – росіяни, ми народ-переможець. Побили німців, поб’ємо й американців, всіх поставимо на коліна!» Такі ідеї засвоювали вони і в школі, і в своїх родинах. З ними ж переїхали після завершення корейської війни і до галицького Чорткова. А в нашому класі до нашестя навали офіцерських дітей вчилися здебільшого діти районних чиновників і міської інтелігенції, причому етнічних росіян серед них було приблизно стільки ж, скільки й українців, євреїв і поляків. Тому «ура-патріотичні» настрої особливо не відчувалися. Але відколи клас наповнився дітьми пілотів-«корейців», настрої змінились разюче.
Коли на класній дошці вивішували політичну карту світу, на перерві біля неї збиралися хлопці й уважно роздивляючись, коментували те, що бачили. А тоді лише починався розпад Британської і Французької колоніальних імперій, тому майже вся Африка була зеленого (британського) і блідо-фіолетового (французького) кольорів. Роздивляючись карту, доморощені «стратеги» висували плани значного розширення кордонів СРСР. Мовляв, якщо захопити Англію і Францію, то й усі їхні колонії відразу стануть “радянськими”. Питання – для чого захоплювати, перед ними не стояло. Якщо є можливість поцупити, необхідно нею відразу скористатися. І це є одна з головних рис російського менталітету. Дорослі її ще якось маскували, а в дітей вона проявлялася в усій красі…
«Велич держави» заради самої величі. Не для нормального, заможного життя своїх громадян, не для створення умов для їхньої самореалізації, не для збереження їхнього здоров’я чи отримання якісної освіти. Лише для того, щоб почувати гордість за те, що «наша держава – найбільша в світі!». Насправді ця держава зліплена зі шматків, відіраних у різні часи від сусідніх держав, або з територій, де проживали племена, які не дозріли ще до створення власних держав. І щоб утримати всі ці абсолютно різнорідні елементи в покорі, необхідний сильний державний апарат. Примус і насильство – основа діяльності цього апарату. Щоб не стати його жертвою, необхідна повна покора і смирення. Саме такі якості виховувала в росіян їхня «велика культура». Нічим не обмежена царська влада і російський варіант православ’я – це те, на чому століттями трималася імперія. У 1917-му майже на 75 років їх замінили необмежена влада генсеків і псевдо-релігія марксизму-ленінізму. Нині там панує рашизм-путінізм, і «національний лідер російського народу» має владу не меншу, ніж імператори чи генсеки.
Що може запропонувати така імперія своїм підданим? Лише «пишатися величчю держави» і проливати кров за розширення її меж. Продаючи природні багатства, московські правителі мають ще чимало грошей, щоб підкуповувати і своїх підданих, і власних агентів за рубежем. Але через дію західних санкцій доходи імперської верхівки скорочуються, що позначається на різних сторонах життя РФ. Головне, російська армія виявилася неспроможною зламати опір українців, а її поразка неминуче призведе до краху всієї путінської недо-імперії. Минулого путінцям не повернути, а майбутнього у них немає. Натомість Україна сміливо дивиться у завтра і наближає його своїм мужнім опором силам позавчорашнього дня.
Ігор БУРКУТ,
політолог, історик, публіцист.