Майже все професійне життя – у журналістиці, пів року у війську, два тижні відпустки в Чернівцях. Журналіст і редактор видання «Букньюс» Юрій ЧОРНЕЙ служить нині в Збройних силах України. Каже, якби намагався ухилитися від мобілізації – зрадив би сам собі і своїм переконанням… Саме тому сміливо і спокійно дивився у вічі тим, з ким зустрічався на чернівецьких вулицях у ці дні.
Коли це інтерв’ю вийде у світ, військовий Чорней уже знову перебуватиме в своїй військовій частині на півдні України. А розмовляли ми буквально напередодні його від’їзду…
–Ви – журналіст, історик, дуже м’яка, інтелігентна людина, автор популярної книжки. Здавалося б, зовсім далекі від військової справи.. І ось ви – на війні…
– Від початку війни я розумів, що кожен українець, кожен із нас може бути мобілізований. Внутрішньо для себе я приймав це, можливо, я не буду в перших лавах, адже мені вже за 50, але внутрішньо був готовий до такого розвитку подій. Це ідеологічний вибір, умовно кажучи. І тому мені було відносно не складно піти за повісткою. Я знав, що не відмовлятимуся за жодних обставин. Розумів, якщо я далі хочу поважати себе, якщо я хочу, щоб до моїх слів, до того, що я пишу, дослухалися, до того, що все своє життя сповідував, то інакше вчинити не можу. Я підтримував студентську революцію наприкінці 80-х, коли сам був студентом. Згодом, коли в школі викладав історію, постійно пропагував ідею незалежності, розповідав дітям, як ми підтримували перший Майдан, другий… Якби я відмовився від повістки, це означало би, що все життя я брехав – сам собі й людям. Тобто, вибір був дуже простий: ти відповідаєш за свої слова і йдеш до кінця, коли твоя країна в біді. Якщо Вітчизна пропонує тобі стати на її захист, ти стаєш, незалежно від того, чи ти готовий фізично.
– А ви загалом служили колись в армії?
– Ні, не служив. Я закінчив військову кафедру в університеті ще в радянські часи. До речі, це стало предметом таких не те що насмішок, але це викликає жвавий інтерес у моїй військовій частині. Тому що та особова справа, яка прийшла за мною з навчального центру, має ще радянську обкладинку. Люди не бачили таких «стародавніх» особових справ…. Плюс – покоління 90-х було налаштоване антимілітаристськи. Тому що Радянський Союз сприймали як країну, яка поневолила половину Європи, і люди, які виступали проти Союзу, автоматично ставали недоброзичливцями. А в мій час у моєму середовищі ми, навпаки, критикували Радянський Союз за його ворожу ідеологію щодо всього світу. Ми виховувалися на антивоєнній літературі. Але є різниця: бути налаштованим антивоєнно загалом і коли постає питання захисту своєї країни. Тому тут у мене не було сумнівів, що треба робити те, що можеш, у межах свої сил.
– Скільки часу було на збори?
– Я мобілізувався, тобто підписав всі документи, пройшов лікарську комісію – хвилин за 20, мене визнали придатним. А відправка була призначена десь через тиждень. І я поїхав у навчальний центр, щоб там отримати базову воєнну підготовку, теоретичну в тому числі. А потім відбувся розподіл по частинах. Дуже важливо, що військові не обирають, де вони служать, відбувається розподіл залежно від потреб генерального штабу. Під моїм призначенням, на ту посаду, де я зараз перебуваю, на тій ділянці фронту, де перебуваю, стоїть підпис тодішнього Головнокомандувача Валерія Залужного. Я приїхав у військову частину з цим наказом і ось служу вже пів року.
– Чи навчання дали вам потрібні знання, чи пригадували те, що вчили на кафедрі?
– Так, навчання справді дало багато. А щодо знань, отриманих на кафедрі, то зараз в армії визнали мою стару спеціальність – артилерист, вже непридатну для мого віку. Тому мене перенавчали на морально-психологічне забезпечення. Але була і воєнна підготовка на полігоні, обкатка танком так звана, смуга перешкод… Фізично це складно, але загалом я справився досить гідно. Були люди молодші за мене, які не здолали тренувальної смуги перешкод, а я все-таки зміг. І теоретична була підготовка, оскільки я офіцер після закінчення військової кафедри, й у 1996 році отримав звання «старший лейтенант».
– Якою була реакція рідних на вашу мобілізацію? І яке рішення ви прийняли щодо порталу «Букньюс», який створили й редагували багато років?
– Рідним, звісно, важко в першу чергу, бо хвилюються. Але вони мене не відговорювали, тільки усіляко підтримували й підтримують досі. Роботу порталу довелося призупинити, я координував його роботу як редактор, а знайти іншого редактора так швидко не вдалося, крім того, я не зміг би оплачувати його роботу. А портал існував від 2005 року. Були люди, які хотіли мені допомагати в роботі. Але я хвилювався, щоб не змінився напрямок. І вирішив, що краще його заморозити, аніж би він радикально змінив орієнтацію і почав висвітлювати те, що не відповідає моїм стандартам. «Букньюс» читачі асоціювали зі мною.
– Ви багато чого знали про війну, читали, ми всі в цьому варимося, що називається. Але це все – теоретично. Якою побачили війну зблизька?
– Зовсім не те, що я собі уявляв. Напевно, це головна проблема, чому люди бояться мобілізовуватися. Бо вони насправді не знають, як там. Ніби ми знаємо багато, але насправді ми не знаємо нічого. Війна зовсім інша. По-перше, не все так однозначно погане, як люди часом думають. Інколи сприймається мобілізація як смертний вирок, ніби ти там маєш одразу загинути. Для мене те, що я мобілізувався, стало підтвердження правди мого життя. В те, що я вірю, що робив і в першу чергу, що я писав як журналіст. Не можна вірити людині, яка стверджує щось одне, а робить по-іншому. Чому я, наприклад, сумніваюся в діях деяких політиків? Бо слова не мають розходитися з вчинками. Це для мене важливо. Хочу також додати про мою сім’ю. Крім того, що дружина і донька з розумінням поставилися до того, що я йду служити, життя їхнє кардинально змінилося. Тепер все на їхніх плечах. Крім того видимого фронту, є ще один фронт, хоча це фронтом назвати і не можна – це рідні воїнів. Бо війна напряму стосується і їх, бо вони теж по-своєму перебувають на війні. Тому важливо, аби військові відчували, що в цьому плані їхні родини захищені. І вони не переживатимуть за рідних, не відволікатимуться від воєнних справ. Банальна справа: розбили вікно в нашому під’їзді. Зазвичай, поки був удома, я займався такими справами. Так, і цього разу проблему було вирішено: комунальники прочитали мій допис у Фейсбуці й допомогли.
– Чи можете розповідати, де служите? Якими були перші враження?
– Не можна називати номер частини і населений пункт. Я служу на Херсонщині, це Південний фронт, група військ Сил оборони «Південь». Це територія, найближча до Криму. Відповідно, це деокупована територія, її вдалося відбити до кінця 2022 року. І тут, у цьому регіоні, є своя специфіка. Люди, які там живуть, добре відчули, що таке рускій мір, бо перебували тривалий час під окупацією. Я спілкуюся з місцевими, вони розповідали, як їх змушували йти голосувати на тому псевдореферендумі. Ми ніби дуже багато знаємо про війну, але насправді – це не так. Не все так і страшно в армії, як здається, це – особливий організований світ, де кожен має свою роботу і знає своє місце. Є час і для війни, і для навчання. Військове навчання триває постійно. Війна – це дуже специфічний світ, як на мене, там простіше, бо людей оцінюють за справами. І стосунки між людьми щирі, завжди привітні. При зустрічі побратими не просто вітаються, а обнімаються, бо розуміють, що через ніч можуть і не зустрітися… Ніби і вітаються, і прощаються водночас…
– А які ваші обов’язки, чи маєте якийсь стосунок до журналістики?
– На жаль, ні. Але журналістику я знайшов де застосувати. Я – на посаді заступника командира роти з морально-психологічного забезпечення. Відповідаю за моральний клімат у колективі, за психологічний стан солдатів. Звісно, я хотів би був працювати десь в аналітичній службі чи пресслужбі. Але посади в армії не вибирають. У нашій частині – більшість добровольці, але є й мобілізовані. Вони всі воюють уже два роки. Півтора року – на «нулю»… Тобто, люди втомлені, але не скаржаться. Мої товариші – здебільшого вихідці з Одеської області. Вони часто розмовляють російською мовою, але всі – патріоти. Й інколи це кумедно так виглядає, коли російськомовний одесит всіляко обзиває москаля. Але коли я до них звертаюся українською, вони мені так само відповідають.
– До речі, про втому. Люди, які не воюють, часто повторюють, що втомилися. А що казати про тих, хто воює…
– Ми, військові, теж люди, єдине – виконуємо накази. І на нас теж впливає інформаційний простір, ми теж читаємо новини, нас теж хвилює те ж, що й людей у тилу. У моїй частині, як і, певно, в інших частинах, кадрових військових не так багато. Більшість – цивільні, різних професій. У нас інколи складається враження, що десь там воюють військові. Але воюють такі самі люди, як ми, життя всіх змусило взяти зброю. Так, стратегічні посади займають військові. Коли чую «я не народжений для війни», то думаю, а хіба ті, що зараз воюють, народжені? Вони просто навчилися. Я пройшов двомісячну підготовку і пішов на фронт. Ми охороняємо південний напрямок, тримаємо лінію оборони.
– А чи військовим буває страшно?
– Мені здається, на війні це трішки по-іншому. Наприклад, коли петардами стріляють у тилових Чернівцях, це страшно. Ти не можеш контролювати свої емоції. На війні є ця фізіологічна реакція, але водночас є розуміння, що відбувається. Безперечно, дуже впливає на тебе, якщо на твоїх очах гине товариш. Людина, яка пройшла через усвідомлення того, що вона щодня може бути вбита, якщо бачила, як вбивають інших, то вона інакше реагує на звук пострілу чи звук вибуху. Але я там не зустрічав нікого, хто би тремтів від страху. Інколи на війні на постріли реагують банально: пощастить – не пощастить. Таке життя…
– Як ви, такий рафінований містянин-інтелігент, звикли до воєнно-польових умов життя?
– Звикав, як усі. Ти просто пристосовуєшся до умов. Людина до всього звикає. Якщо тобі вистачає мудрості не впадати в паніку чи відчай, то приглядаєшся, як живуть і що роблять твої товариші, які там вже давно перебувають. Намагаєшся зрозуміти логіку тих процесів. Я, наприклад, намагався менше розпитувати, а більше дивитися і виходити з тих чи інших ситуацій самостійно. І через якийсь час ти все починаєш розуміти. І оточення дуже цінує, що ти не набридаєш постійними розпитуваннями, що ти не кажеш «я не буду спати на цій підстилці» чи «я не буду це їсти»… І звісно, те, до чого ти звик, ти те і продовжуєш робити. Наприклад, я не звик вживати ненормативну лексику, мені важко казати людям «ти»… До речі, про журналістські задатки, які мені знадобилися. Дуже часто на війні люди вчиняють героїчні вчинки. А описати це в нагородному листі не всі можуть. І ось в нашій частині я це роблю. Мене спочатку попросили відкоригувати, а коли побачили, що я роблю це добре, це стало моїм таким додатковим громадським навантаженням. Бо я хочу, аби люди, які цього заслужили, отримали нагороди. Я дуже пишаюся цією своєю роботою, бо тут журналістика мені допомагає.
– Ви наразі закрили свій портал «Букньюс». А коли повернетеся з війни, які журналістські плани?
– Це – проблема, бо через мобілізацію я фактично з професії випав. Поєднувати це неможливо. Хоча деякі колеги, які служать у тилових частинах, розповідали мені, що поєднують службу та журналістику. Портал – на паузі… Звісно, я думав про те, що буде після війни. Тут відіграє роль і віковий фактор. Навіть якби я повернувся і намагався відновитися після війни, то, на жаль, в Україні, поширене таке негативне явище, як ейджизм. До людей старшого віку ставляться негативно, їх неохоче беруть на роботу, намагаються їх позбутися. Це велика проблема… Люди вирвані з мирного життя, вони захищають країну, не знають, чи їх замінять і не знають, що буде з ними в професійній діяльності.
– Але, можливо, після війни у військових не буде проблем із працевлаштуванням, а навпаки…
– Чесно кажучи, я в це мало вірю. Суспільство демонструє насправді таку байдужість… Суспільство любить абстрактне ЗСУ, гарне, на картинці. А реальне ЗСУ – це покалічені солдати, які повернулися з війни… Але ж ці люди – це солдати, які є кістяком війни. То чи зможу я повернутися в журналістику, поки що про це не думаю…
– Але ж ви, як людина відома в місті, цілком можете спробувати себе в громадському житті, чи навіть у політичному…
– Можливо… Але я не розумію, як вірити політику, який вважає себе патріотом, але використав усі можливі лазівки, щоб забронюватися, ухилитися. Я взагалі вважаю, що ті, хто не пройшов через мобілізацію і не брав участь у бойових діях, не мають права претендувати на якісь особливі посади. Люди, які не виконали обов’язку перед державою, не мають права бути депутатами.
– Розкажіть, як провели відпустку?
– З родиною. В останні дні відпустки мої товариші з частини вже мене питали, чи я повернуся. Вони мене чекають, бо ми там вже як родина. А тут цікаво, у мирному місті, йдеш на вокзал, береш квиток на війну. Таке дивне відчуття… Фактично, я використав відпустку, аби повирішувати і залагодити максимально всі домашні господарські справи. Зустрічей з друзями як таких і не було. Бо, як виявилося, справжніх друзів у мене не так і багато… Є люди, які відкрилися для мене по-іншому, багатьом дуже вдячний за підтримку. Але є й такі, які повелися дуже дивно, намагалися мене вчити і давати безглузді поради. Насправді, викристалізувалося оточення. З’ясувалося, що є люди – справжнє золото. А випадкові просто відсіялися. Для цього й існують такі випробування, аби відділити справжнє зерно від полови. І під час відпустки я спілкувався тільки зі справжніми людьми.
Наталія ФЕЩУК.
Фото авторки.