9 квітня народному артисту України, засновникові й керівнику
вокально-інструментального ансамблю «Смерічка»
Левку ДУТКІВСЬКОМУ виповнюється 80.

Про таких, як він, кажуть «жива легенда». І справді, Левко Тарасович зробив епохальну річ: створив «Смерічку», навчив співати Назарія Яремчука та Василя Зінкевича, дав політ пісням Володимира Івасюка. Але при цьому, переїхавши на початку 70-х із Вижниці до Чернівців, завжди скромно жив і трудився, його часто можна було зустріти на вулицях міста.
Після загадкової смерті Володі багато людей називали й називають себе його друзями, хоча насправді просто знали його й жили в один із ним час. Сам же Івасюк в одній із телепередач назвав своїм найближчим другом саме Левка Дутківського.
Загалом родина Івасюків дуже поважала Дутківського, а що вже й казати про Володю, який був надзвичайно вдячний своєму творчому побратимові за те, що «Смерічка» подарувала крила його пісням. І тому 4 березня 1979 року на своє 30-річчя Володя не запросив нікого, крім свого кращого друга з дружиною, талановитою майстринею, авторкою усіх концертних костюмів «Смерічки». За столом були батьки Володі, сестра Оксана, Левко та Алла Дутківські. Ось у такому маленькому добірному товаристві, в батьківській квартирі на вулиці Маяковського, автор «Червоної рути» й зустрів свій тридцятирічний ювілей.

— Того дня саме були вибори до Верховної Ради Радянського Союзу, — пригадує Дутківський, — Володя зателефонував і запросив нас із Аллою на, за його словами, легенький обід. Я навіть забув, що то в нього день народження, бо ми, молоді, тоді ще не звертали уваги на дати. Пообідавши, ми підійшли з Володею до вікна, і він зізнався, що хоче кинути палити… Хоча перед тим, як нас проводжати, ще таки купив цигарки «Космос». Ми йшли повільно, багато говорили. А коли попрощалися, не можу пояснити чому, але потиск Володиної руки був якийсь особливий, відчуваю його й досі… Багато чого стерлося з пам’яті. А це відчуття — ні…
Понад п’ять десятиліть тому Левко Дутківський створив колектив, який до невпізнання змінив музичну історію України. Але на самих початках це була не та «Смерічка», яку пам’ятають глядачі. Мало хто знає, що колектив створився як біг-біт-група, і в перші роки свого існування, ще навіть не маючи назви, копіював західні хіти. Найзірковішим часом «Смерічки» вважають 1971-1975 роки, коли солістами були Василь Зінкевич і Назарій Яремчук. А ще в ансмблі співали Марія Ісак і Мирослава Єжеленко. Всі найголовніші нагороди та найбільше визнання ансамбль здобув саме в такому складі.
– У 1975 році Естонське телебачення підготувало про нас програму «Співає «Смерічка» під керівництвом Левка Дутківського». Знімали на Буковині та Івано-Франківщині, – розповідає Левко Тарасович. – Естонці спеціально зняли пофарбовані в жовто-сині кольори хати в селах на Гуцульщині. Наприкінці вони запустили мою пісню «Горянка», а далі пішов такий текст: «В этом краю живет народ, отцы и деды которого боролись за свободу, и никакой завоеватель не поставил их на колени, они сохранили свой язык, свою культуру».
Центральне телебачення без змін транслювало цей фільм. Але коли це побачили в Києві… За словами естонців, у ЦК Компартії Естонії наказали режисерській групі фільм переробити. А ті ж продали вже його в 16 країн світу! Естонці нам казали, що ми, українці, такі ж нещасні, як і вони, тому спеціально так знімали… В результаті на Центральному телебаченні цей фільм згодом вийшов уже з такою кінцівкою: «В этом краю живет народ, деды и отцы которого боролись за коммунизм». Та попри це фільм був заборонений, аж у часи Незалежності ми ледь знайшли цю стрічку, – пригадує нині ювіляр.
Дутківський розповідає, що «Червону руту» майже рік «розкручував». «Смерічка» була дуже популярною і мала великий вплив на Володю. Про це він сам казав.
– Івасюк – єдина людина, з якою у мене ніколи не було конфліктів. Він мене дуже поважав. Коли ми виступали в Москві на програмі «Песня-71», мені повідомили, що музикантів не буде, і солісти співатимуть під оркестр Силантьєва. А Назарій та Василь на такій великій сцені ще не виступали. Думаю, розгубляться. Кажу: Володю, ти ставай з ними, як автор. Так це імпровізоване тріо й увійшло в історію музичного мистецтва. До слова, якщо уважно послухати цей відомий запис «Червоної рути», то фахове «вухо» помітить, що Зінкевич навіть не вступив точно. Але слухачі цього не помічають, – пригадує Левко Тарасович.
На запитання, чи відчуває себе легендою, народний артист України відповідає:
– Мені часом здається, що я досі працюю в «Смерічці», живу в тому часі. На жаль, багато людей уже немає серед живих. Саме тому не ходжу на різні творчі зустрічі, де потрібно щось чи когось згадувати, не хочу переживати той час, ці емоції. А мої мемуари будуть, певно, з гумором. Бо помічаю, коли розповідаю про ансамбль, то люди з великим задоволенням слухають. Є такі плани – написати спогади, але перед цим я ще мушу щось зробити. Раз Бог дає ще трохи днів, мушу писати музику. Адже Володя не раз казав: «Ти повинен писати музику». Але моя мета тоді була – колектив, і на композиторство я звертав мало уваги. Але потроху таки прислухався до порад Володі Івасюка, і за ці роки в мене назбиралися деякі композиції.
Сподіваюся, буковинці матимуть можливість послухати їх. А наразі – з роси і води Вам, Левку Тарасовичу, на многії літа!

Наталія ФЕЩУК.

Фото з архіву Левка Дутківського.