Епопея зі зміною керівництва Чернівецької області добігла кінця. Сергію Осачуку таки довелося передати біле крісло губернатора своєму наступнику. Президент України підписав Указ про призначення Руслана Запаранюка головою Чернівецької обласної державної адміністрації.
Але, як на мене, справа зараз не в зміні прізвища очільника, а в принципах побудови владної команди, яку чекають від кожного нового губернатора. Чекає, найперше, наш регіон, – і область, і Чернівці. Бо майже ніколи – за десятиріччя ротацій у будинку з левами – ми якихось особливих принципів не бачимо. Кожен новий голова приходить на посаду з намірами безроздільного управління і краєм, «у якому варто жити», і обласним центром цього краю. У підсумку – маємо жорсткі конфлікти між владними гілками області та міста. Навіть не пригадаю, коли в нас за всі роки Незалежності область і місто, тобто очільники, не перебували в конфронтації. Не став винятком й останній губернатор, хоча й оточив себе представниками кількох популярних у певних колах Чернівців політичних еліт. Видається, що саме оце оточення – зі своїм шлейфом минулих «заслуг» – і пришвидшило «падіння з олімпу» Сергія Дмитровича.
Тому новому господарю кабінету на Грушевського варто було б вивчити і використати сумний досвід «папєрєдніків» – у тому сенсі, як НЕ треба формувати команду. Гадаю, попри принципи квот і особисту відданість, саме професійні й людські якості претендентів на посади мали би бути визначальними при призначенні. Головне не те, чим займається чиновник, нехай навіть професіонал: фінансування будівництва доріг, організація поселення і працевлаштування біженців, розподіл гуманітарки, координація культурно-мистецької сфери. Якщо вважатиме за основну мету – сподобатися чи догодити шефу, сенсу в його діяльності буде нуль. І приклад Осачука показує: можна скільки завгодно вдавати з себе фаворита Президента, ходити з ним на пробіжки та задовольняти бюджетним коштом багатомільйонні забаганки. Прихильність Києва швидкоплинна. Особливо, якщо в тебе і твоїх заступників гіпертрофоване відчуття власної всесильності, безгрішності й вседозволеності.
Лозунг Сергія Дмитровича «взаємодія заради прориву», на жаль, так і залишився нереалізованим. Прориву не вийшло, а взаємодія обмежилася купкою відданих «штиків», вхожих у кабінет Осачука.
Я реаліст і тому розумію, що в нинішніх реаліях на посаду голови ОДА не можуть призначити «білого-пухнастого», який би всім подобався. Але в цьому конкретному випадку побуду оптимістом: сподіваюся, що з епохою Осачука відійдуть у минуле принципи роботи його команди, адміністрування з мушлі – з ігноруванням критики, з лінійним поділом всіх за маркером «свій/чужий», з перетягуванням канату з іншими гілками влади.
Як не цинічно звучить, але мусимо скористатися новими перспективами, які створила війна для Буковини і Чернівців. Привівши до нас тисячі нових мешканців – з власними ідеями і можливостями для реалізації, десятки підприємств та яскравих мистецьких проєктів, відтепер наш край став і їхньою домівкою.
Ми спільно мусимо порятувати Буковину від «опереткового» статусу на політичній мапі країни – «Черновєцкая пустошь». Усі разом. Бо такий час. Бо війна. Оце, мабуть, будуть і прорив, і взаємодія.
Вадим ПЕЛЕХ, головний редактор газети “Буковина”