У СІЧНІ ЦЬОГО РОКУ ВАШКОВЕЦЬКА ЛІКАРНЯ реабілітації та паліативної допомоги почала приймати на лікування та реабілітацію поранених військовослужбовців з усієї України. Тут відновлюють свої сили воїни, які отримали важкі травми в боях із рашистами.
Директора лікарні Олега Мамалигу, медичного директора Василя Гараздюка та їхніх пацієнтів я зустрів на сходинках лікувальної установи. Приємно, що медичний персонал постійно серед воїнів, спілкується з ними. Курс лікування та реабілітації досить тривалий. Тут гоять рани лікувальною фізкультурою, фізіо- та бальнеотерапією, аплікаціями з озокеритом або парафіном, масажем та іншими процедурами. Важливою є робота психологів. Процес протезування може тривати 4-6 місяців. Щоб відновити функції, які воїни втратили в результаті поранень, до лікарні приїжджають спеціалісти протезно-ортопедичних центрів. Вони не лише виготовляють необхідні протези, а й супроводжують воїнів з ампутацією.
Добре, що Вашківецька міська рада, депутати, колектив лікарні, її колишній головний лікар Василь Приньковський, небайдужі жителі громади свого часу зберегли установу. Перепрофільваний заклад очолив Олег Мамалига, якого підтримують і міський голова Микола Перч, і підприємці Іван Шевчук, Іван Князький, керівництво Вижницького району.
До воїнів часто приїжджають жителі нашого та сусідніх районів, привозять вишні, черешні, малину. Турбується про вітаміни для воїнів і персонал лікарні, приносячи все, що росте в кожного в саду чи городі. Частими гостями тут є і студенти Вижницького та Вашківецького коледжів. А від ресторану «Династія», що в Банилові, щотижня привозять смачні гостинці.
Лікар зауважує, що замкнутість і тривожність, з якими потрапляють у лікарню воїни, швидко минає. І в цьому заслуга кожного працівника лікарні. Медична сестра Ганна Петрова каже, що всі захоплюються стійкістю і прагненням до життя поранених. Трапляється, що неможливо стримати сліз, коли уявляєш, що їм довелось пережити… Але пацієнти тих сліз не бачать.
У третій палаті познайомився з молодшим сержантом Данилом Бікляном. Йому 22, народився у Слов’янську Донецької області. Після закінчення автодорожного коледжу уклав контракт у ЗСУ, це було за місяць до повномасштабного вторгнення.
Його підрозділ брав участь у бойових діях на Сумщині, Запоріжжі, в Донецькій та Луганській, Харківській областях. Важке поранення отримав у районі населеного пункту Діброва, що на Луганщині. Одну ногу втратив, іншу пошматувало осколками.
У цій палаті ще двоє. Солдатові Ігорю Аксьонову 56, він із міста Торецьк, що на Донеччині. До війни працював у лікарні. На фронт пішов добровольцем, відправивши дружину і трьох дітей за кордон. Від кінця лютого 2022-го воював на напрямку Соледар-Бахмут, де й отримав важке поранення. Теж втратив ногу, але запевняє, що після протезування служитиме до Перемоги.
Віктор Ковбаса в 2014 році брав участь у АТО в складі батальйону тероборони «Київ-12» у місті Щастя, служив у бригаді «Чорних запорожців», від 2018-го служив у протиповітряній обороні у Новій Каховці. Вся його родина ‒ дружина, син і три донечки ‒ на Херсонщині. У грудні 2022-го в Бахмуті втратив обидві ноги. Зі сльозами на очах згадує чотирьох свої однокласників, які загинули на війні.
Ще один захисник ‒ Владислав Білецький ‒ родом з Кіровоградщини. У вересні 2021-го уклав контракт і служив у окремій десантно-штурмовій бригаді Житомира. Брав участь у визволенні Харківщини, воював у Луганській області, втратив нижню кінцівку. З його сім’ї на фронті ‒ тато і брат. Брат В’ячеслав зараз теж на реабілітації в Івано-Франківську…
Роман Левченко із села Шепіт. Удома ‒ дружина Світлана, троє дітей, онук. Працював лісорубом у місцевому лісгоспі. Через чотири дні після повномасштабного вторгнення росії повернувся з-за кордону, де був на заробітках, пішов добровольцем у військкомат. А далі ‒ 10 гірсько-штурмова, Бахмут, пекло… Служив у взводі технічного забезпечення, який називали смертниками, адже постійно переміщались на нульові позиції. Через важку травму лікується вже п’ятий місяць.
До війни Сергій Шерстюк, що із селища Вороніж Сумської області, займався столярством, виготовляв вулики для бджіл. Разом із товаришами вирішили іти боронити Україну від московської орди. 26 лютого 2022-го у військкоматі відстояв велику чергу разом з іншими добровольцями. Був на обороні Бахмута, де втрптив ногу. Удома чекають дружина, мама, брат і сестра. Сергій мріє після перемоги повернутись до улюбленої справи ‒ майструвати вулики.
У селі Дихтинець на Путильщині народився Гавриїл Петращук. Його дружина з маленькою донечкою проживають у Чорногузах. У перші дні повномасштабного вторгнення боронив Миколаїв, потім звільняв Харківську область, місто Херсон. Під час виконання бойового завдання підірвався на міні. Відірвану ногу довелось ампутувати. Попереду ‒ протезування в США, після якого, вірить, повернеться в свою бригаду.
Іван Дутчак народився в Іспасі. До війни працював у Німеччині. Вночі зсаме на 24 лютого прилетів у Київ… Думка про те, що Україну потрібно захищати, з’явилася миттєво. У легендарному полку «Азов» пройшов якісну підготовку. Для виконання завдань їх перекинули на Запорізький напрямок. На базі підрозділу створили окрему штурмову бригаду, яка й нині веде бойові дії на Бахмутському напрямку. У районі населеного пункту Ступочки воїн був важко поранений осколком міни 120 калібру. Після курсу реабілітації у Вашківцях продовжить лікування за кордоном.
Наразі у Вашківецькій лікарні оздоровлюються 30 воїнів. Вони ‒ наша гордсть, бо зранені, але не скорені. Хлопці неймовірно вдячні колективу лікарні за людяність, турботу, розуміння, за фахову медичну допомогу. Тут вони почувають себе, як вдома. Посміхаються, сподіваючись на нове життя…
Дмитро НИКИФОРЯК