…ХОВАЛИ МИНУЛОГО понеділка воїна Юрія СТАНІЦЬКОГО, героя, який віддав своє молоде життя за родину, за двох синів, дружину, батьків, односельців. За Україну! Він добровільно пішов на війну і поліг у бою з рашистами.
Стрічали труну з тілом Юрія, як годиться, – з квітами, усім селом. І ховали з почестями – салютом, почесною вартою, військовим капеланом, який виголосив на подвір’ї загиблого слово, гідне героя. А ще було на похороні п’ятеро (!) священників УПЦ (МП). Відспівували «убієнного» російською та румунською мовами.
На цвинтарі продовжив чин похорону місцевий священник, який і слова не сказав про те, що ховаємо героя, котрий загинув від рук російських загарбників, захищаючи Україну. Просто назвав його «убієнним» і просив тричі простити Юрію, якщо, може, той перед кимось завинив…
Апофеозом чину поховання стала пісня у виконанні найстаршого зі свити попів з репертуару Степана Гіги. Тільки всупереч трактуванню, що з пісні слів не викинеш, він взяв на себе таку місію і переспівав твір, присвячений світлій пам’яті Дмитра Яремчука, на свій лад, викинувши рядки
… я любив вас усіх, а найбільше любив Україну,
видно, є в тім найбільша провина моя.
Натомість проспівав щось на кшталт «я любив свою родину» . Бо московські попи бояться слів «Україна, захисник, герой», і ніяк не наважаться визнати: Росія воює з Україною і вбиває наших воїнів, дітей…
Трохи нейтралізував ситуацію у своїй про[1]мові колишній настоятель Тарашанської церкви о. Георгій, коли обмовився, що загинув Юрій, захищаючи свою родину від росіян. Але потім швидко висловив співчуття родині…
ХОТІЛОСЯ не просто плакати, а кричати на весь світ: люди, що ж ви робите!? Чому відверті прислужники московії мають бути нашими душпастирями? Чому румунською мовою служба має право правитися в румуномовних селах, а на українську в українських накладено тавро «неканонічної»?
І ще, користуючись нагодою, не можу не сказати про те, як знесли місцеві москалі стареньку дерев’яну тарашанську церкву Успіння Пресвятої Богородиці, перевезену наприкінці позаминулого століття з Рідківців, а 1924-го встановлену в Тарашанах. У 90-х роках її гарно реставрували за кошти громади. І ось раптом церковна «двадцятка» вирішила знести цю церкву і збудувати нову, кам’яну. Кажуть, хтось таки запропонував не ламати старої церкви, але почув у відповідь: «І що, лишати її українцям?».
Не було зборів громади села, ніхто ні з ким не радився, а просто забили бетон навкруги дерев’яної споруди, а потім тихенько розламали все, що було всередині, й роздали на дрова…
Будують нову кам’яницю. Попри тривожні новини з фронту й щоденну загибель кращих синів і дочок України, село живе московським духом. Бо так і не втямили несвідомі (чи за[1]надто вже задурманені рашистською пропагандою) голови тарашанців, що Росія і все, що з нею пов’язане, це – зло, яке нищить все українське.
Війна, яких ще світ не знав, зачепила майже кожну родину. Час уже проаналізувати, прочитати справжню історію, а не ту, яку нині пропагують москалі. Наша віра істинно православна, а москалі хочуть її в нас украсти, як украли все, що тільки можна було…
Валентин ЛЕВЧЕНКО.