Біля чабанської ватри…

Цьогріч організовано розпочали літування маржини тільки на полонині Мінти, що у версті-другій в гори від Селятина.  То ж, напевне, буде вурда, бринза, ще й гуслянка.

Свято ж бо яке, правда? Бо таку унікальну за якістю  продукцію, без перебільшення, здатні виготовляти лишень наші гуцули. Від тих незапам`ятних часів, коли вівчарів на високогір`я рідних Карпат проводжали  велелюдно з усіх сіл та хутірців Путильщини. Традиційно щороку в останню неділю травня організовували  красивий празник виходу на полонини. Але це дуже колоритне й гучне свято, на превеликі жалі, вже кануло в минувшину. І боюся, що назавжди.

Отож цьогоріч  газдам, які зібралися з духом і вкупці таки наважилися вийти в гори зі своєю маржиною, музики услід не грали. Нехай. Але й на тому дяка їм велика, що таки літуватимуть свою худібку та крутитимуть бринзу, вурду та гуслянку. Продукцію, що особливо смакує з кулешею гуцульської проби. Добре знаю, бо й сам не раз пригощався в кращі часи, коли свято виходу на полонину, здавалося, благословляли самі Небеса.

Подумалось:  а що сказали би з цього приводу, взявшись за боки та стенувши бартками, наші незабутні Юрій Федькович та Лук`ян Кобилиця, без яких упродовж їх подвижницького життя не обходився жоден такий празник? Припускаю, сказали б:  «Ой любі браття, не гоже, що ниньки так мілко берете та лише на одній полонинці газдувати будете. Ой не гоже…». Чомусь упевнений, що після такого одкровення великих синів Карпат заплакали б самі гори.

Тому всіляко споважимо власників отар, котрі сьогодні, попри все, газдують на полонині Мінти та, як і їхні діди-прадіди, доглядають  свою маржину, аби люди в низинах не забували смак традиційних гуцульських страв, яких нема більш ніде в  світі. Порають роботу так, що дай Боже кожному. І в дощ, і в спеку, далеко від цивілізації й родини.

З тугою в серці пригадую  оповідь славного полонинника, колишнього керівника колгоспу ім. Лук`яна Кобилиці уже, на жаль, покійного Петра Дутчака з Сергіїв, який на празниках виходу на полонини був своєрідним рекордсменом, бо тричі ватагував на них. А це велика честь, адже ватагом обирали кращого чабана району! Та й як не пригадати внесок Петра Прокоповича у вівчарську галузь гірського краю, коли тільки в тих Сергіях доглядали не багато – не мало 13 000 ярок гірсько-карпатської породи. А це  озолочувало гірський район. Тоді в Путилі цілодобово працювала міжколгоспна фабрика з переробки вовни. Різноманітні види продукції, що йшли з її конвеєра,  неможливо  перелічити. Та з усього варто передусім згадати знамениті ліжники, які йшли нарозхват. А знамениті джарги, які, до честі горян, вироблялися тільки в Путилі! Загалом  за тих часів у  господарствах району утримували майже 100 000 ярок.

Та, мабуть, годі ностальгувати за тим, чого не повернути. Добре, що величний дух вівчарів не перевівся бодай на полонині Мінти, де ще горить чабанська ватра, чути голос спів сопілки та заспокійливе подзенькування тронки.

 

                                                                                          Іван АГАТІЙ.