Сидіти на березі ріки і чекати від того сидіння позитивний результат можна тільки в одному випадку: коли чубляться твої вороги і тобі все одно, чий ворожий труп там пропливе.

Але коли ти відповідаєш за життя і комфорт сотень тисяч городян, сидіння біля річки – не найкраща стратегія.

Останній тиждень приніс Чернівцям чергове випробування. Санкціями РНБО на п’ять років зупинили найбільше промислове підприємство області – Машзавод. Залишу правовий бік питання центральній владі. Під час війни критикувати рішення Президента не годиться. Однак годиться спитати в керівництва держави, а як далі буде? Як компенсуватимуть втрачені податки до міського бюджету? Де працюватимуть звільнені люди? Усі ці запитання може і мав би поставити Офісу Президента міський голова. Щось на зразок: «Хлопці з ОП, у мене тут ремонт на Вірменській повним ходом, за які гроші його закінчувати?..» Я свідомо спрощую, аби було зрозуміло – проблема може вирішитися тільки тоді, коли про неї говорять, коли до її вирішення хоч якось підходять. Одна справа казати в передвиборчій програмі про нові робочі місця, а інша – боротися за ті, які вже є.

Сьогодні минає два роки, як Чернівці проголосували за зміни в управлінні містом, за альтернативу, – як її подавали нам. То в чому ж альтернатива? У тому, що як попередньому мерові так і ниніщньому заважають «погані» депутати, які «хорошими» стають тільки в режимі вечірніх турбоголосувань без свідків і без дискусій? Що на підрядах ми бачимо знову винятково «любимчиків» влади? Що соціальні об’єкти в нас знову ремонтують якісь таємні благодійники за хто зна які преференції? Що замість турботи про наповнення бюджету, створення інвестиційних умов нам демонструють уміння ефективно освоювати залишки бюджету на прості рішення – легкий марафетик не найгірших ділянок вулиць і тротуарів?

Наведу одну аналогію. Біля мого будинку зводять висотку. Ну така звичайна собі історія для Чернівців, коли поміж наявної забудови на старі комунікації «садять» ще один великий об’єкт на десятки квартир. Та я не про це. У ході робіт важка техніка продавила в землі водопровідну трубу. Але навіщо її розкопувати? Це ж витрачання часу, та й фінансові витрати додаткові… Просто закидали бетоном яму з джерельцем, яке сочиться з-під землі. А зверху поклали плитку. Десь із місяць було сухо і красиво. Але зараз вода знову прибуває – у калюжці, за кілька метрів нижче від попереднього витоку. Добре, що осінь, дощі, отож ще одна калюжа в очі не кидається. А там – продадуть квартири, будинок здадуть – та й по всьому.

Сьогодні наше місто нагадує оцю пробиту водопровідну трубу, яку вперто, вже два роки, намагаються відремонтувати тротуарною плиткою. Так, прості рішення дадуть швидку популярність. Але калюжа від того нікуди не подінеться.

Вадим ПЕЛЕХ.