У кожного з нас за ці 210 днів війни склався свій картатий пазл з історій і прикладів, учасниками яких стали не якісь газетні персонажі, а цілком реальні друзі, родичі, найближчі знайомі. Їхні історії довкола нас – у соцмережах, у сусідів по під’їзду, серед колег на роботі.
…Він працював на пошті й доглядав хвору маму, все бідкався, що не може її лишити, щоб остаточно перебратися до друзів у Чернівці. Зараз вкотре лежить у госпіталі й готується до нової серії операцій з видалення осколків.
…Вона в успішній Америці зриває концерти мокшанських звьозд, шокуючи ситу публіку образом закривавленої своєї Батьківщини.
…Він знав, що піде воювати, бо не мав віри кацапам ще від часів Майдану. Пішов серед перших і серед перших згорів у горнилі спротиву. А дружина і друзі ще кілька тижнів сподівалися з останніх сил, що, може, то просто мобільного зв’язку нема.
…Він взяв малих дітей в оберемок і повіз їх подалі – у світи, де нема вибухів і сирен.
…Вона в мирний час була репортером, а зараз – медик, яка не любить виставляти на загал воєнні будні, але подекуди в її стрічці промайне чи закривавлена форма, чи рештки зруйнованого бліндажа.
…А цей навпаки – селфі-воїн. Любить позувати зі зброєю, при амуніції. Але він там. Допоки ми тут.
…Вона зібрала за добу 250 000 грн на теплові зори… ню-фотками. Так, зараз навіть голі груди працюють на ЗСУ.
…А цей товариш у звичному житті був туристом і пробував себе в дрібному бізнесі – готував «швидко-каші» для таких як сам фанатів гір. Зараз їхня компанія практично в тому ж звичному складі, що й у поході, тільки не в горах, а біля шахтарських териконів – регочуть на привалі з затрофеєних трилітрових слоїків з бурдою, яку їдять окупанти.
…Цей об’єднав довкола себе студентів із запаленими очима – запускають віруси в москальські пабліки, видурюють у дебілоїдів гроші й переказують їх на ЗСУ.
…Вона щодня із завидною упертістю виходить з українським прапором на людну вулицю в США, щоб нагадати не собі – їм, про тих, хто цієї миті закидає власними тілами і душами вогнище здурілого карлика, аби воно не перекинулося на весь світ.
…А вона розривається щодня між дитиною, роботою і хворою свекрухою, доки чоловік воює. Бо треба, бо час такий.
І у всіх цих маленьких і великих справах є одна мета – Перемога.
Перемога, після якої всі ми повернемося до своїх колишніх справ. Хтось живий повернеться до своїх родин, хтось – лише у назвах вулиць. У міста і села Країни, яка ніколи вже не буде такою, якою була раніше. Та й ми самі ніколи вже не будемо колишніми. Звички навряд чи зміняться, а вади характеру навпаки – загостряться. І отут – після ейфорії над повергнутим ворогом і після оплакування полеглих – настане день ПІСЛЯ ПЕРЕМОГИ. І буде він точно непростим, зважаючи на пережите. Та вже зараз залежить від кожного з нас, чи ми разом загоїмо рани й збудуємо нову чудову країну, чи знову загрузнемо в традиційній українській забаві, розриваючись поміж розумними і красивими в пошуку месії, який зробить нам щастя.
Вадим ПЕЛЕХ.