Щороку другої неділі травня, коли своїм неповторним переспівом милують слух пташки, ніжно пригріває сонечко і різнокольоровим пишним цвітінням садів буяє весна, Україна вшановує Матір. Жінку, волею долі й покликанням якої, як безцінна нагорода від Всевишнього, є народження дитини. Нині нашим матерям випало благословляти своїх дітей на захист рідної землі від підлого російського окупанта, жертовно чекати синів і доньок з війни і, на жаль, втрачати їх…
Сьогодні наша розповідь про чернівчанку, матусю двох синів-соколів Оксану ЯРЕМЧУК, життя якої проклята війна розділила на «до» і «після», забравши в неї молодшого сина. Тим часом воює і мстить за брата старший…
ОКСАНІ ДМИТРІВНІ – 50. Народилася в сім’ї священника та працівниці пошти і була третьою, наймолодшою дитиною після старшої сестри та брата. Звісно ж, як найменшенькій, попри неабияку зайнятість батьків, найбільше уваги діставалося саме їй. Коли вони були на роботі, внуків доглядала бабуся. Правда, старші за Оксанку сестра та брат також почасти намагалися «виховувати» малу бешкетницю, але при цьому дуже її любили. Удома всі дотримувалися усталених правил, обов’язково відвідували (навіть у ті нелегкі часи войовничого атеїзму!) богослужіння, були зразком для оточення. Слово батька у великій дружній родині було законом, перечити йому ніхто не наважувався. Попри це він леліяв своїх нащадків. Отець Дмитро, який одружився в 33 роки із значно молодшою за себе дівчиною, давав їй можливість і встигати поратися по господарству, і відпочити від клопотів. Постійно знаходив час, аби побути з дітьми, погомоніти про життя, розповідав цікаві історії. Оксана пригадує, як вони разом їздили «на Чорнівку» збирати лікарські трави, адже татко був неабияким травником:«Я змалечку закохалася в природу Буковини. Знала кожне дерево, травинку, квіточку, як і коли вони цвітуть і дають плоди, кожну комашку знала…» Мов удома, вільно почувалася в Стрілецькому Куті, де служив татко. Церква (колишній чоловічий монастир) велично розміщувалася під лісом, ховаючись у пишній зелені. Довкола п’янко пахло звіробоєм, чебрецем, м’ятою…
Коли Оксанка пішла до першого класу, старша сестра вже закінчила навчання. Серед усіх предметів найбільше дівчинка любила українську мову та літературу. Цьому завдячує талановитій мудрій вчительці, у якої на уроках усьому класові було цікаво і легко. Бо й вчителька, вже досвідчена жінка, дуже поважала своїх школяриків, не ділила на «своїх» і «не дуже» і стала для них справжньою наставницею, яку вони досі не забувають. Шкільні роки минули швидко. Оксанка незчулася, як до неї прийшло кохання. Велике, серйозне, бентежне. Трохи старшого за себе красеня Сергія на прізвище Яремчук дівчина вперше побачила на дискотеці …За два роки зіграли весілля.
– Був лютий. Напередодні випало багато снігу, він почав було танути, але перед самим весіллям знову засніжило і вдарив такий мороз, що навіть місцеві музики відмовлялися йти грати – замерзнуть, мовляв, руки, бо ж супровід церемонії упродовж тривалого часу мав відбуватися й на вулиці, – пригадує Оксана Дмитрівна. – Згодилися, зрештою, за більшу оплату. Молодята йшли до ЗАГСу при мінус 10, по коліна в снігу…Біла сукня двадцятилітньої королеви, ніжна фата й витончені туфельки на підборах і романтичний костюм нареченого… Однак їм навіть без верхнього одягу холодно не було – почуття гріло. Зрештою, як досі кажуть у Садгорі, мали ж «фасон тримати»!
ПІСЛЯ ВЕСІЛЛЯ молодята оселилися в батьків Сергія. Невдовзі на світ появився їхній первісток – Павлик. Молода сім’я вже з синочком переїхала до Оксаниного дому. Там малому вихователів вистачало – і бабуся, і дідусь, і дядько, і тітка… Згодом Яремчуки придбали власне помешкання. Щойно Павлику виповнилося півтора року, Сергій з Оксаною віддали його до ясельної групи дитячого садка – дуже вже малий любив гратися та спілкуватися з іншими дітками. Синочок підріс, став школяриком. Оксана ж народила ще одного хлопчика. «Аби старшенькому не було сумно», – казала. Правда, потай від чоловіка жінка все ж сподівалася на донечку, але того світлого травневого дня, 19 числа, доля вдруге подарувала їй сина. «Він народився з ім’ям, – розповідає Оксана Дмитрівна. – Чоловік сказав, що молодшенький (за найближчим православним святом Миколая) буде Миколкою».
Відтоді родина розчинилася в дітях. Синочки отримували стільки турботи, ніжності та підтримки, що здавалося, цілий світ був сконцентрований довкола них. Хлоп’ята, попри шестирічну різницю у віці, росли надзвичайно дружними. Павлик любив Миколку, захищав братика від сусідських дітей, аби ніхто його не ображав. Молодший тягнувся до старшого і намагався його наслідувати. Щаслива матуся пишалася синочками: ось, мовляв, яка гідна зміна росте. Спостерігаючи за своїми непосидами, Сергій вирішив віддати старшого до спортивної секції. «Чоловік має вміти себе захищати, а чи вибере спорт своєю професією, вирішуватиме сам», – пояснював дружині. Так Павлик потрапив на секцію карате. Тренеркою була молода дівчина Юлія Косівчук (до речі, наша колега-журналістка), яка ставленням до справи сподобалася і Оксані, і вихованцям. Коли вона виїжджала з України, діти й батьки плакали, та й нині багато хто підтримує з нею стосунки, які переросли в справжню незрадливу дружбу.
Павлик, який вже мав певні успіхи та подавав надії на майбутнє, опинився в іншого тренера, не менш професійного. Тим часом, постійно спостерігаючи за братом, у шість років попросився на карате й Миколка. «Нехай займаються обоє, треба, щоб хлопці не битися вміли, а найперше – захиститися…», – думали батьки хлопчиків. Та сини, за словами Оксани Дмитрівни, виявилися дуже цілеспрямованими і стали володарями чорного пояса. Павло склав екзамени сенсеєві в іншому місті, Микола ж захистив пояс у Чернівцях.
Після 9 класу Павло Яремчук вступив на навчання до транспортного коледжу. Микола ж «пішов далі у спорт». Їздив на змагання, в тому числі й міжнародного рівня, вперто здобував перемоги. Німеччина, Польща, Румунія, Хорватія…Нині в родині трепетно зберігають численні синівські нагороди: кубки, грамоти, медалі… Закінчив із відзнакою загальноосвітню школу, вступив на держзамовлення до ЧНУ на факультет фізичної культури. Самостійний і виважений, юнак, ще навчаючись в університеті, заробляв собі на прожиття, тренуючи таких хлопчиків, яким свого часу й сам прийшов на карате. І вже його вихованці, за словами Оксани Яремчук, отримували на змаганнях перемоги. Першу таку перемогу своїх юних підлеглих Микола присвятив коханій дівчині Дарині…
ТИМ ЧАСОМ старший брат відслужив строкову військову службу, одружився і покинув батьківський дім. Микола ж залишався вдома. Хлопець дуже любив і поважав батьків, допомагав їм у всьому. Особливе місце в його житті займала мати. Він ніколи не забував її привітати, обійняти, пригорнути до себе, заспокоїти і подякувати за все…
19 лютого 2022 року в Павла народився синочок, а 24 лютого почалася війна. Павло поїхав до РАЦСу за свідоцтвом про народження дитини, але… повернув до військкомату. У розпачі Сергій з Оксаною не знали, що робити: щойно народжене немовля, невістка, яка ще не відійшла від пологів… Як наполягти, щоб син не збирався нікуди? Тамуючи сльози, Оксана все ж переконала чоловіка і сама благословила свого старшого хлопчика: війна ж бо… Намагалася не плакати в присутності невістки та запевняла її, що все буде добре. В голові ж роїлися різні думки, але лише в одну тоді вірила і ревно просила Всевишнього, щоб цей жах якнайшвидше закінчився. 26 лютого Павло поїхав до Тернополя. Згодом два тижні проходив бойове злагодження і разом з побратимами відправився на Миколаївщину. Потім на Рівненщину, під Білорусь. Аби батьки не хвилювалися, в повідомленнях продовжував казати, що й надалі перебуває неподалік рідної області, на Тернопільщині. Пізніше зв’язок став рідшим. Оксана Дмитрівна просила сина хоч читати від неї щоденні СМС, аби вона це бачила.
Молодший син теж переймався долею старшого брата. Почасти не знаходив собі місця, коли не отримував вісточки від нього, ділився тривогами з татом, але не виказував хвилювання у присутності матері. Оксана з Сергієм навіть не відали, що він і сам теж налаштовується йти до військкомату.
У травні 2022 року Микола разом із волонтерами відвідав брата на Миколаївщині. Погомоніли про життя-буття. А повернувшись додому, поставив батьків перед фактом, що теж іде захищати Батьківщину.
Попервах молодший син був недалеко – в Кам’янці-Подільському, де навчався на сапера. Потім, вже цьогоріч у січні, його відправили на Житомирщину. За час служби двічі приїжджав додому, двічі до Миколи їздила кохана дівчина Даша, з якою юнак планував одружитися. Навіть замовив їй вишиту на чорному тлі (чому саме чорну, матері було невтямки) сорочку «з тризубом». Даринка встигла вишити лише тризуб…
8 ЛЮТОГО від Миколи надійшло повідомлення, що його з побратимами відправляють на Краматорськ, а вже невдовзі пояснив батькам, що не може розповісти, де перебуває. 12 лютого Даринка повідомила пані Оксані, що його не буде на зв’язку, бо їде на полігон. І вже пізніше Яремчуки-старші дізналися про надіслану о 5 ранку СМС братові Павлові: «Я йду на бойове». Того дня в батьків – Сергія з Оксаною – саме була річниця весілля, спливало 29 років їхнього подружнього життя… Але вітання від Миколи вони, що було незвичним, так і не дочекалися. Два наступні дні виявилися дуже тяжкими.13, 14 лютого… Уночі проти 15-го Оксані наснилося, що її молодший син сидить у якійсь невідомій кімнаті в куртці, за її словами, «гірчичного кольору», яку йому вислала хрещена, і просить: «Заберіть мене звідси». Та мати прогнала від себе погані думки і не сказала про сон чоловікові. Проте пішовши на роботу, зателефонувала знайомій, чоловік якої служить на Донеччині. «Не переживай, мій теж по три дні на зв’язок не виходить», – заспокоїла вона Оксану…
Аж тут невістка Тетяна повідомила про дивний дзвінок від Павла: «Плаче, нічого не розумію, кричить, захлинаючись: «Ангел, ангел…», що це означає?»
… СЕРГІЙ вранці саме збирався до лікаря, має проблеми зі здоров’ям. Аж раптом пролунав дзвінок у двері. На порозі квартири стояло двоє військових. Спочатку навіть не усвідомив, чому вони з’явилися: може, це і йому вже принесли повістку, опісля розповідав дружині. Пішов до кімнати, аби надати документ, що через хворобу не придатний до служби, і раптом згадав, що одного з них нещодавно бачив… на похороні військовослужбовця-сусіда. З надзусиллям ледве зміг повернутися до людей у форменому одязі, які все ще стояли біля вхідних дверей: «Хто?», – коротко видихнув, ніби з якогось підземелля. «Микола», – почув у відповідь і земля з-під ніг наче зникла…
Не одразу отямився чоловік після приголомшливої звістки. Не вірив, не знав, як сказати ПРО ЦЕ дружині. Та сувора правда була невблаганною…
Молодший син загинув саме в день річниці весілля батьків – 12 лютого – в селі Іванівське Бахмутського району. Побратими бачили, як це сталося, але того дня так і не забрали тіло. Змогли це зробити лише наступного, коли пішли у наступ на ворога. «Так ось чому він не привітав нас… Ось чому уві сні просив його забрати…», – майнуло в свідомості матері, серце якої боляче стиснулося, а в грудях забракло повітря від непоправного горя…
ЯРЕМЧУКИ поховали свого Миколку 18 лютого. Оскільки його побратими вели тяжкі бої в гарячій точці, ніхто не зміг приїхати на похорон. Суворої правди про обставини загибелі вона поки не відає, але хлопці пообіцяли приїхати після Перемоги і все розповісти. Якщо самі виживуть… І Мати чекає.
«Не хочу вірити, що Миколи немає і вже ніколи не буде. Таке враження, що одну руку мені відтяли, і рана ніяк не загоюється, а друга ще є». Та, «друга рука», – старший син. Нині Сергій і Оксана просять Павла, який уперто вирішив мститися за брата, аби готував документи на демобілізацію. Бо ж у нього росте синочок, а невдовзі на світ з’явиться ще один, бо невістка, як з’ясувалося, знову при надії…
Оксана каже, що її щастя навіки забрала війна. Часто відвідує Миколину могилку. Приносить квіти, запалює свічечку, розповідає, як тяжко без нього. Здається, виплакала вже всі сльози, і запитує Небо, чому так вийшло, що пішов із життя він, такий гарний, такий молодий, такий хороший і добрий. Втім, відповідь знає сама: бо над усе любив Україну, яка, як у пісні співається, як і мати, була в нього одна…
Наталія БРЯНСЬКА.