Днями Зарожанський ліцей у Недобоївській територіальній громаді отримав дорогий, в прямому і переносному сенсі слова, подарунок від родини полеглого в бою за незалежність України воїна Давида ПІНЧУКА – сучасний комп’ютерний клас. Пів мільйона гривень батьки 22-літнього героя виділили, увічнивши таким чином пам’ять про незабутнього випускника цього навчального закладу.
… Багатодітна родина Степана Григоровича та Людмили Василівни Пінчуків переїхала ще до війни, в червні 2012 року, з Донецької області до мальовничого буковинського села Зарожани, що затишно примостилося в межирічччі Пруту й Дністра на Хотинщині. Батько, мати, четверо синочків та четверо донечок. А вже тут, на втіху поважному сімейству, народилася ще одна дівчинка. «Люди дуже спокійні, урівноважені, працьовиті, діти виховані, гарно товаришують з однолітками», – характеризує дружну сім’ю староста села Світлана Заплітна. – Найстарший із синів, Давид, теж був сміливим, наполегливим, рішучим… Страшно навіть казати це слово «був»…
По закінченні школи хлопець здобув професію радіомеханіка в Чернівецькому училищі, згодом трудився в охоронній фірмі. А після строкової служби у війську, чотири роки тому, юнак підписав контракт із ЗСУ, аби й надалі боронити свою землю…
Він служив у Житомирі, коли клята росія розв’язала проти України повно масштабну війну. За словами рідних, згодом його перевели на Яворівський полігон.
Унаслідок авіаудару в березні 2022-го по гуртожитку хлопець отримав контузію і втратив пам’ять. Трохи підлікувавшись, він на кілька днів приїхав додому. А від 11 квітня минулого року знову вирушив на війну.
Відтоді нікому не розповідав, де перебуває, і лише 5 травня зізнався, що воює поблизу Слов’янська. Вже наступного дня рідні не могли з ним зв’язатися. Біда прийшла швидко – 7 травня від отриманої вибухової травми життя 22-річного Давида Пінчука обірвалося навіки. Разом із його планами, мріями, сподіваннями…
– Після Донецька ми приїхали сюди, як мовиться, на голу землю, – пригадує глава сімейства Степан Григорович. – Тут зустріли добрих людей, які постійно підтримували й допомагали нам звестися на ноги, за що ми їм дуже вдячні. Все було добре, але нашого Давида, як і багатьох його побратимів, забрала війна. Ми дізналися, що в Хотині батько по-особливому увічнив пам’ять про свого сина і надихнулися його вчинком. Вирішили, що саме подарунок школі, яку дуже любив і де навчався Давид, буде хорошою пам’яттю про нього. Тим більше, що нині цей заклад відвідують ще четверо наших дітей, сестрички і братики Давида, якого ми втратили…
Степан Григорович каже, що радилися з дружиною і дітьми недовго: триває війна, фінансування освіти недостатнє, а надто стосовно якісного і сучасного матеріального забезпечення, тому подарувати щось вагоме для навчання буде дуже хорошою допомогою і школі, і селу, що стало для них рідним. Тож вирішили придбати комп’ютери нового покоління. Хоча вони були в школі, але вже застарілі, й не мали новітніх функцій, і це, звісно, впливало на можливість вихованців закладу здобути якісні знання з інформатики.
– Ми прийшли до школи, запитали вчителя, як він хотів би облаштувати комп’ютерний клас, і отримали список, що саме потрібно, – продовжує пан Степан. – Далі порадилися з підприємцем, який продає комп’ютери, при цьому трохи підкоректували замовлення до сучаснішого. Під час консультацій переконалися, що цього програмного забезпечення вистачить щонайменше на 4-5 років, аби діти змогли успішно працювати та вдосконалювати свої знання і навички. Так школа отримала комп’ютерний клас на 15 робочих місць.
Як розповів вчитель інформатики Зарожанського ліцею Олександр Колодрібський, родина його колишнього учня Давида Пінчука, полеглого героя, зробила дуже вагомий внесок в освітній процес та вдосконалення його якості.
– Ми мали комп’ютери, однак вони вже працювали понад 10 років, а тепер дітям стало значно цікавіше і зручніше вчитися. Окрім того, досі в кабінеті було лише 8 робочих місць, а в класах в
середньому по 15-17 учнів, тому вони були змушені працювати парами. Зараз всі задоволені й дуже дякують меценатам.
– Ми спілкувалися й з іншими вчителями, вони розповідали кожен про своє: фізкультурник повідав, що в школі немає якісних м’ячів. Тож разом поїхали до Чернівців, зайшли до магазину спортивних товарів і він вибрав необхідні м’ячі. Придбали і дорогі професійні для змагань, адже результати, відомо, теж залежать від якісних характеристик м’ячів, якими грають спортсмени. А відколи з’явилися новенькі м’ячі, діти охоче відвідують уроки фізичної культури, – радіє батько героя.
ТА Й ЦЕ, З’ЯСУВАЛОСЯ, ще не вся допомога родини Пінчуків Зарожанському ліцею.
– Нашій донечці 12 років, вона дуже любить шити, тож ми придбали для неї швейну машинку. Поки моделює одяг для ляльок, може, згодом хобі переросте й у справу її життя. Звернулися до вчительки трудового навчання, щоб допомогла всім дівчаткам, бо ж вміти шити нині мріє багато хто з них … «Я б допомогла, та тільки нема таких машинок», – почули у відповідь.
Отримавши пояснення, яку б саме вчителька хотіла мати модель, батьки придбали ще й дві сучасні професійні машинки для навчання швейної справи. Отже, відтепер у школі навчальному процесу (а заодно й профорієнтації учнів) сприятимуть 10 сучасного покоління комп’ютерів, 5 ноутбуків, мультимедійний проєктор та екран, кольоровий принтер, акустична система для озвучення різних шкільних заходів, дві новенькі швейні машинки і навіть… макет автомата Калашникова для уроків «Захист України», а ще – 12 волейбольних, 2 футбольних та один м’яч для гри в регбі.
Про свого учня Давида, як і про його братів і сестричок, вчителі відгукуються лише позитивно.
«Дуже добрий хлопець, відвертий, щирий, доброзичливий, приходив за порадами і всім цікавився, особливо любив техніку. Проте коли приїжджав після поранення, казав, що відтепер саме військову справу обрав як для себе як професію, бо хоче захищати від ворогів і свою малу батьківщину, де народився (Донеччину), і всю Україну…», – пригадує вчитель.
Батько теж із невимовним болем каже, що Давид хоча був третьою дитиною в родині (є дві старших сестри, – авт.), вже від 5 –6 років постійно всім довкола цікавився та допомагав йому.
Перебував поруч, поки Пінчук-старший не завершував розпочату роботу. «Я навчав сина, якщо хоче в житті чогось досягти, треба вміти брати відповідальність і контролювати все, що відбувається. Він це розумів, прагнув всюди бути першим.
Навіть позивний у нього був «Альфа», що означає «перший».
… Він загинув у важкому бою у селі Серебрянка Бахмутського району, на отій самій рідній Донеччині, яка свого часу подарувала йому життя.
Як кажуть жителі Зарожан, цього світлого, у всьому талановитого хлопця не вистачатиме не лише рідним і близьким, а усім дорослим і школярам. Але відтепер щоразу про нього нагадуватиме ще
й щирий подарунок рідній школі від його родини…
А подвиг цього юного Воїна, як і всіх українських захисників, неодмінно буде викарбуваний на скрижалях пам’яті майбутніх поколінь та описаний у книгах історії нової вільної Української держави.
Наталія БРЯНСЬКА.