У середині грудня минулого року в автобусі, що прямував з Вижниці до Чернівців, почув, як жінка з Іспаса розповідала про свого чоловіка, який приїхав з фронту у відпустку, а син у цей час продовжує боронити Україну десь у Донецькій області. В її очах були і радість, і хвилювання.
…Володимира та Марію Іванюків війна застала на ринку. Вдосвіта вони виїхали на базар, щоб продати молочну продукцію, отож телевізора й не вмикали. Вже на ринку почули про початок війни.
Повернувшись додому, дізналися від сина Анатолія, що він вирішив іти боронити Україну, хоча досвіду служби в армії не мав жодного. У райвійськкоматі того дня була велика черга добровольців, то його на кілька днів відправили додому. А третього березня тато відвіз хлопця у військкомат. Того ж дня він уже був у Коломийській 10-й гірсько-штурмовій бригаді.
Після злагодження їхній підрозділ перекинули на Київський напрямок. Протягом місяця хлопці боронили Ірпінь та Бучу. Ми вже багато знаємо про той страшний, надзвичайно важливий для долі України і Києва період. Хлопці вистояли, не допустивши ворога до столиці. Виконавши бойові завдання, артилерійський дивізіон потрапив у Харківську область. Понад місяць били і гнали ворога аж до кордону з росією. Це був липень-серпень 2022-го. Після визволення Харківщини боєць зателефонував додому і повідомив, що їх передислоковують у Донецьку область. Там Анатолій Іванюк брав участь у бойових діях в Соледарі, Бахмуті, Сєверодонецьку, пройшов справжнісіньке пекло.
Одного разу під Бахмутом він із побратимами вели оборону зі зруйнованого будинку. Тоді за 100 метрів від них прилетіла керована авіабомба, утворивши триметрову яму. Воїни дивом залишились живими, їх захистили стіни напіврозбитого будинку.
…Ми тут, у глибокому тилу, не можемо собі уявити, які величезні психологічні й фізичні навантаження доводиться витримувати нашим воїнам. А в телефонних розмовах з рідними і близькими вони, як і Анатолій, завжди кажуть: «У нас все добре, не хвилюйтеся!».
У жовтні 2023-го Іванюк приїжджав додому у відпустку. Мама приготувала для сина, його друзів і побратимів святковий стіл. Краєм вуха чула, як Анатолій казав своїм друзям: «Дуже важко на нульовій лінії, словами не опишеш…». Коли від’їжджав на фронт, то сказав мамі: «Головне, щоб ноги і руки були цілі, а якщо вб’ють у бою, то це не страшно…».
Анатолій ‒ солдат польового вузла зв’язку, радіорелейний механік зв’язку. Обслуговує артилерійський дивізіон американських 155-го калібру гармат, висококласний водій-ас. Постійно під обстрілами ворога вивозить побратимів і гармату на бойові позиції.
За мужність і відвагу командування ЗСУ влітку 2022-го нагородило його орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Через чотири місяці після того, як син пішов на фронт, повістку отримав і тато, Володимир Іванюк. Його підрозділ направили в Черкаську область, де воїни здійснювали охорону різних важливих об’єктів, водночас займаючись військовою і фізичною підготовкою. У травні 2023-го підрозділ перекинули у Волинську область.
Де б не були, тато і син постійно на зв’язку, підтримують один одного. Вони небагатослівні, небагато розповідають дружині й мамі Марії. А її серце – у постійному неспокої, бо любов її безмірна, а молитва, вірить, допомагає дорогим чоловікам вистояти, перемогти і повернутись живими-здоровими.
Тато і син – звичайні, працьовиті, щирі люди, які понад усе люблять рідну землю, Україну і вважають своїм священним обов’язком боронити її від усіляких зайд та загарбників.
Разом із вашою дружиною й матусею чекаємо вас додому, дорогі воїни, і обов’язково – з перемогою!
Дмитро НИКИФОРЯК.