31 січня під час 50-го обміну з російського полону повернули 207 наших захисників – бійців Збройних сил України, Національної гвардії, Державної прикордонної служби України, Національної поліції. Невдовзі, 8 лютого, відбувся 51-й обмін, під час якого тепло і обійми рідної землі відчули ще 100 наших військових, більшість із яких – захисники Маріуполя. Нині хлопці   відновлююють здоров’я в медичних закладах,  а з родинами поки що  спілкуються лише онлайн.  

Серед тих, кому вдалося 31 січня повернутися на рідну українську землю,  є й наші земляки – військовий із Новодністровська Андрій Степанов, Валерій Дашкевич  із Клішківців, що на Хотинщині, та Микола Несторук із Шепота Селятинської територіальної громади.

Руслана Міцнея із села Михальча, що на Сторожинеччині, та морського  прикордонника з Маріуполя Сергія Золотарьова, родина якого під час повномасштабного вторгнення евакуювалась до Чернівців, звільнили  під час 51-го обміну полоненими. Серед  врятованих шестидесяти шести – 49 воїнів Національної гвардії України, 25 прикордонників, 26 військовослужбовців ЗСУ, зокрема 11 тероборонців.  «Солдати та сержанти. Більшість – захисники Маріуполя та «Азовсталі». Наймолодшому виповнилося 20, а найстаршому – 62 роки.

Микола НЕСТОРУК, якого звільнили з російського полону 31 січня,  родом  із села Шепіт (нині  Селятинської територіальної громади).  Військовий був у ворожому  полоні рік і три місяці.  Наразі  він проходить реабілітацію в Полтаві. Нещодавно  захисник зустрівся з земляками – буковинськими волонтерами.

 

31 січня також повернувся на рідну землю прикордонник із Новодністровська Андрій СТЕПАНОВ.  Військовий брав участь в обороні заводу «Азовсталь» і  був у полоні ворога  два роки.

Про свого учня розповіла поетеса Інна Гончар: «…Відеокадри, як один із військових, звільнених 31 січня з полону, виходить з автобуса і усміхнено падає на рідну землю, облетіли усі канали й ефіри, а мені вони були особливо радісними і до сліз трепетними. Це ж мій учень – Андрій Степанов!

Із уже такими дорослими дітьми мого єдиного в учительській долі 1-Б класу Новодністровської першої школи ми майже два роки передивлялися фото- і відеокадри, коли на рідну землю поверталися з полону хлопці й дівчата, і щоразу, ковтаючи сльози, з вірою чекали і молилися за Андрія. А в спогадах линули в незабутні веселі моменти зі шкільного дитинства, коли непосида Андрійко, харизматичний і усміхнений, завжди був у центрі всіх подій.

Іще до повномасштабного вторгнення я створила у Фейсбуці групу «Мій любий 1-Б», і Андрій там неодмінно раз по раз із нами вітався: «Доброго ранку! Ми з України!»

Згодом уже вразило до болю інше відео з нового ракурсу, де добре видно, як наш Андрій накульгує…Можна лише здогадуватися, що і як довелося пережити за ці довгі й страшні місяці.

А вже 2 лютого я нарешті отримала можливість почути і навіть побачити по відеозв’язку Андрійка! Тамуючи сльози й емоції, раділа, як за рідну дитину! Я, до речі, їх у меседжер-групі так і кличу: «Діти, привіт!» Андрій вже перебував у госпіталі, але щиро радів спілкуванню. Про перші дні на рідній землі сказав: «Навіть спати не хочеться – не можу натішитись!». І додав своє традиційне: «Доброго ранку! Ми з України!»

Я поділилася з моїми «першокласниками» відеозаписом нашої розмови з Андрієм. Емоції у всіх, хто на той час був у мережі, зашкалювали! Наше по-родинному тепле спілкування продовжилося в групі через день, всі радісно вітали однокласника з поверненням…

– Що допомагало витримати усі жахіття? – обережно запитала.

– Віра в нашу перемогу, кохання рідних та друзів, – одразу запевнив Андрій.

– Що найважливіше тепер для тебе? – поцікавилася я, стовідсотково знаючи відповідь.

– Найважливіше на сьогодні для мене – щоб повернули якнайшвидше усіх наших полонених! Продовжуємо молитися за наших хлопців, які ще залишилися в полоні, і робити все, що можливо, щоб їх повернути додому! З нами Бог, з нами Україна!

– Андрійку, попри все, що довелося витримати, що ти скажеш тим, хто втомився від війни?

– Не втрачати віру та надію, Україна цього варта!

…Тим часом мої переживання вилилися у рядки присвяти моєму учневі Андрію Степанову:

Душа, здавалось, виплакала сльози,

Безликими вмирали вечори,

Гриміли попри сонце всюди грози,

Дарма, що воно сяяло згори. 

Вискакувало серце від розпуки,

Здригалася надірвана струна,

Тремтіли у молитві з болем руки –

Усе перевернула ця війна!..

Душа тепер усміхнено чекає

Омріяних обіймів і тепла 

І радо «Ще не вмерла…» вже співає,

Щоб доля переможно розцвіла!

Бережи тебе, Боже, Андрійку! Якнайшвидшого відновлення!

 

Валерій ДАШКЕВИЧ , житель Клішківців, потрапив до ворожих тенет 29 грудня. 31 січня 2024 року його теж  вдалося звільнити за обміном. Нині військовий відновлюється та готується вже цьогоріч у березні зустріти своє 55 ліття.

…  – Повномасштабного вторгнення, звісно,  ніхто не очікував, – розповідає про свого коханого та світиться від щастя після його визволення  Світлана Дашкевич. – Мало того, ми свято вірили, що ось-ось закінчиться  війна на сході України, і всі знову житимемо в спокої,  але… Проклята орда 24 лютого 2022-го мов з ланцюга зірвалася…

Валерій одразу захотів піти до місцевого терцентру комплектування, але дружина зупинила, мовляв, не візьмуть.  І справді – чоловікові за п’ятдесят, за плечима 20-літній досвід виснажливої роботи ДСНС-ника та працівника аеропорту, пенсіонер, та й здоров’я вже не те… Та Валерій Дашкевич таки отримав повістку. 31 квітня 2023 року.  Пройшов тримісячне навчання й бойове злагодження, в тому числі й курси командирів на Львівщині. Опісля військовиків відправили на Запорізький напрямок. Валерій став стрільцем, командиром відділення. І хоча побратими за віком були значно молодші, йому не було важко. «ТАМ інші стосунки, один за одного хлопці готові на все», – каже Світлана. Чоловік, маючи досвід комунікації та співпраці з різними групами населення, тепер зі своїми  хлопцями так налагодив співжиття на фронті, що нічого не просив у дружини. «Все, що було треба, організовували самотужки: і запасні комплекти спорядження, і технічні, і засоби індивідуальної гігієни, і медикаменти,  і навіть автівки для потреби та пальне для них… Пів року клішківчанин разом зі своїми побратимами воював проти російської орди. Двічі довелося давати їм відсіч на «нулі»…

При цьому він часто не виходив на зв’язок, згодом  відповідав, що  немає, мовляв, можливості телефонувати. Вона розуміла,  терпляче чекала і молилася.  І плакала від щастя, коли чула в слухавці рідний голос чоловіка.

29 грудня Валерій Дашкевич із трьома товаришами йшов змінити на позиції інших військових. Але сталося так, що замість своїх там чекали …орки. Так бійці опинилися у ворожому полоні.

2 січня 2024 року пані Світлана отримала повідомлення, що чоловік пропав безвісти. Злякавшись не на жарт,  набрала його командира: «Де він, що з ним?»  Відповідь ошелешила: «Наші відстежили, що росіяни завели їх до бліндажа, а вийшли звідти вже без них. Могло трапитися всяке…». Моторошні думки не давали спокою, але втішила чергова розмова з командиром, під час якої він запевнив: «Хлопці живі, вони в полоні. Є сподівання, що все буде добре». На щастя, так і вийшло. «Віра, щира молитва і надія, – ось що допомогло моєму коханому вирватися з тенет російського  полону», – ледь чутно каже Світлана Дашкевич.

31 січня Валерій разом із цілою групою захисників України ступив на рідну  українську землю. Одразу – дзвінок дружині,  потім –  матусі та сестрі, які мешкають за кордоном. «Що й казати, умови утримання були жахливі – полонених  якщо й годували якоюсь баландою, то так, аби не вмерли з голоду.  Їм зав’язували очі, часті допити і побої зробили свою підступну справу – чоловік ще більше втратив здоров’я. Нині він уже трохи відновився в столичному шпиталі, а днями відправляється на реабілітацію  «на води». Готуюся до зустрічі  з ним удома,  – щасливо посміхається жінка. – Накрию святковий стіл. Наліплю пельменів, накручу голубців, запечу м’ясо, наготую всього…. Він так любить мої наїдки…». Допоки ж дружина планує відвідати  чоловіка  в курортному містечку, бо дуже вже хоче пригорнутися до рідного плеча…

«Що далі?»  – запитую. «Дуже б хотіла, аби він вже залишався удома, – мовить стомлено,   – але хтозна». І справді, що тут гадати. Невдовзі все стане ясно. Але зрозуміло одне: якщо  Валерія Дашкевича медики й визнають  непридатним до служби в ЗСУ за станом здоров’я, він не сидітиме склавши рук, а разом із дружиною підтримуватиме своїх побратимів. Аж до  Перемоги.

8 лютого з російського полону звільнили Руслана МІЦНЕЯ з  села Михальча Кам’янської територіальної  громади. Ще до початку повномасштабного вторгнення російської армії в Україну чоловік служив у Маріуполі за контрактом. Там жили і  дружина з дитиною.  Разом з іншими героями Руслан брав участь в обороні «Азовсталі»… Сім’ї військового з великими труднощами вдалося  евакуюватися з Маріуполя,  наразі дружина  Марина з дитиною живуть у Чернівцях. Про це повідомив начальник Чернівецької ОВА Руслан Запаранюк. Сестра військового з Михальчі  – Людмила та кохана дружина  повідомили редакції, що він, як і всі звільнені побратими,  зараз перебуває на реабілітації в одному зі столичних шпиталів. Відмовившись  будь-що розповісти про свого захисника, просили їх не турбувати. І це можна зрозуміти – вони  ще не оговтались чи то  від щастя, чи то від  пережитого.

 

Також  8 лютого з полону звільнили  уродженця Маріуполя, морського прикордонника Сергія ЗОЛОТАРЬОВА. Його рідні (дружина Ольга, мати, син, бабуся) під час повномасштабного вторгнення евакуювалися до Чернівців і зараз мешкають тут, тож Сергій після реабілітації нарешті обійме своїх найдорожчих. Вважаємо  його чернівчанином, адже може статися, що після довгоочікуваної Перемоги  України всі Золотарьови залишаться в нашому краї.

… Він перебував у полоні майже два роки. Раніше жінка  розповідала, що після вторгнення росіян  чоловік спочатку  був у порту, а  коли Маріуполь опинився у ворожому оточенні,  отримав із побратимами команду діставатися до найбезпечнішого місця – «Азовсталі». Йому теж довелося тримати оборону заводу, звідти ж,  під час виходу, Сергій потрапив у полон. «Казали, що це евакуація, а виявилося –  полон… Казали, максимум на три місяці, а минуло майже два роки…»

18 травня 2022 року Ольга востаннє чула голос коханого. «Не переживай, ми швидко будемо вдома»,  – казав Сергій.  – «Нема іншого виходу?»  – запитала. – «Ні». За словами Ольги, вона бачила свого чоловіка  під час виходу серед оборонців металургійного гіганта на відео. Їх повезли в Оленівку. Від звільнених раніше побратимів дізналася, що  їх тримали в  настільки тісному приміщенні, що доводилося навіть спати стоячи чи сидячи. «А потім їх розподілили по інших колоніях так званих  ЛНР і ДНР». Коли стався вибух в Оленівці, Сергія, на щастя,  там уже не було. Але дружина тоді не знала про це…Згодом від побратимів довідалася, що Сергій живий.  Переживала, бо було вже добре відомо про нестерпні  умови утримання наших воїнів у ворожому полоні. Від страху і морального виснаження  в неї  почали відмовляти ноги,  родина виїхала з Маріуполя.  У квітні 2023-го Золотарьови прибули до Чернівців. Ольга Золотарьова разом із своїми посестрами, які чекали повернення рідних, організовувала  в Чернівцях та брала активну участь в акції «Волю полоненим», яка відбувалася майже в усіх містах, аби нагадати громадськості та владі  про героїчних захисників. «Влада має почути нас, вона має залучати до перемовин  треті країни», – палко резюмувала жінка. Одна з акцій  називалася «Друге Різдво в полоні».

… Нині синочок Ольги та Сергія знає, де перебував татусь. Власне, він весь час знав про це: мати нічого не вигадувала, вирішила, правду казати  краще. Тож вони всі разом чекали… До слова, Сергій Золотарьов вже не вперше потерпів від ворога: коли в 2014 році розпочалася війна на сході, він патрулював Широкине. Катер обстріляли, його охопило полум’я і  чоловік отримав 40% опіків тіла.

Отакий нелегкий  шлях додому  кожного з  полонених.

Підготувала Наталія БРЯНСЬКА.