На славній Кельменеччині їх в усі часи було чи не найбільше. Могли позмагатися хіба що з сусідами-хотинчанами, де також тії одвічні трудяги-вітряки денно і нощно, змагаючись з вітром, мливо мололи. Аби його пристарати і на пресмачну мамаличку до юшечки під карася, і на хліб святий.
Було. А нині – жоднісінького вітряка. Хіба що їхні тіні маячать на горбах і наче докоряють: «Навіщо ж ви так, люди добрі? Ми ж вам вірою і правдою служили!»
Було. Один із таких вітряків молов святу мукичку в кельменецькому селі Путрено. На люд тут було завжди завізно. З тієї причини, що мливо з того вітряка вдавалося краще з кращих. Тому й сходилися люди сюди навіть із сіл, де були свої вітряки. А зараз? Тільки рештки того вітряка, спорудженого понад сто літ тому, нагадують про його колишню славу.
Буваючи на Кельменеччині, не проминаю нагоди вкотре зупинитися побіля того вітряка й посумувати. Заплющую очі й бентежно ловлю себе на гадці: а раптом станеться диво і вітряк, як колись, залопотить, зашумить своїми крильми на всіх вітрах? Як 100 років тому…
Не меншою славою з-поміж десятків і десятків таких трудяг користувався й вітряк у сусідній Оселівці. Всі, хто бодай раз молов там жито, пшеничку та кукурудзу, знову й знову йшли саме до нього. Тому, коли настали всілякі «зміни-переміни», жителі села горою стояли за свій вітряк, що був другом і помічником для кожної родини. Та не вберегли.
Дехто, припускаю, заперечить мені: «Але ж на Хотинщині тії вітряки ще полишалися…».Так, залишилися. Їх сяк-так навіть підрихтували… для бутафорії. Не більше. Адже мукичку, що пахне на десятий кут села, на тих вітряках уже не змелеш.
Подібна історія і з водяними млинами на Буковині. А були ж часи, коли майже на кожній річечці краю вони, отії водяні млини, були такими ж незамінними, як вітряки. Сум побирає. Пригадую, як ще мої батьки мололи святу мукичку на Білому Потоці в заставнівських Ржавинцях. Казали: «Хочете найкращого млива – ідіть до млинів діда Матея та Микити». Не стало цих ґаздів, нема і їхніх млинів.
Останній водяний млин вірою і правдою крутив колесо на бистрій воді Сторонецького Потоку на Путильщині. Мав би й ниньки трудитися, але не стало його ґазди. Пропав і берег. Навіки. Хоча промисел на воді й вітрах дарувала людям сама матінка-природа.
Іван АГАТІЙ.