Семирічна дівчинка з мальовничого наддністрянського села Репужинці відрізала волосся, аби продати його та  допомогти своїм хрещеним батькам, які нині на фронті захищають Україну.

…Свою старшу донечку молода сільська  родина  назвала Полінкою. У перекладі з грецької це ім’я  означає «сонячна». І справді: від самого народження   дівчинка росте ніжною, спокійною, слухняною, поступливою, привітною й розумною…Власне, саме ці риси й виховують у своїх дітях батьки, зокрема мама пані Альона…

• Я виросла у звичайній сільській багатодітній   родині, нас у батьків було восьмеро  –  четверо братів та стільки ж сестер,  –  розповідає Альона. – Батьки любили і поважали одне одного, вони досі є зразком для мене. Тато не  п’є, не палить, мати  – завше виважена, поважна, справжня  берегиня родини. Вони постійно обоє працювали, і, звісно, не могли приділити нам, дітям, достатньої уваги. Часто доводилося старшеньким доглядати  і «виховувати» молодших, але ми не ображалися. Не розкошували, звісно, тож я ще в юності мріяла, що намагатимуся, аби мої діти в майбутньому  мали все, чого не було в мене. По совісті, з Богом, за зразком своєї родини, живемо й нині…

Коли Полінка народилася,  ми з чоловіком одразу купили фотоапарат. Вирішили, що фотографуватимемо кожен її крок. Змалечку доня була дуже відповідальною,  подружилася з іншими  дітьми, полюбила вихователів. Нам постійно  кажуть, що в нас дуже гарна дитина, хвалять,  і ми неабияк пишаємося нею.

У садочку Полінці діставалися головні ролі в дитячих виставах – то вона була Снігуронькою, то Весною. Матуся спочатку костюми замовляла у фахівців, а потім вже навчилася  й сама виготовляти і шити все необхідне.  Так і зараз, коли дівчинка вже третьокласниця,  Альона  в усьому підтримує донечку й  допомагає.

Молода сім’я живе окремо від  бабусі й дідуся, тож донечка, було, звикла, що вони лише утрьох. Більше часу, звісно,  проводила з матір’ю, а коли народився молодший братик Женя, доводилося часто йти на роботу з татком, який працював охоронцем у місцевому оздоровчому таборі.  Зараз вона вже підросла, і геть усе розуміє…

Від першого класу Полінка –  відмінниця. Вона дуже відповідальна і зовсім не конфліктна.  «Для  неї вчителька від першого класу  – наче друга мама»,  –  розповідає Альона, наголошуючи на професійних та людських якостях освітянки. Мати   радіє, що її дитина має багато друзів і  з усіма однокласниками  знаходить спільні інтереси.  «Вона не товаришує з  «вибраними» однолітками, для неї всі хороші. А я щоразу навчаю доню ні з кого не кепкувати, допомагати, підтримувати і навіть ділитися бутербродами, якщо в когось їх немає. На душі стає приємно, коли, приміром, я приходжу забирати її додому під час повітряної тривоги, а вона з усіма дітьми обіймається, бо вони не хочуть її відпускати», – тішиться матуся.

 «МИ потрібні своїй країні»

На початку широкомасштабного вторгнення Росії Альона, як і чимало інших українців, так само могла з дітками  –  Полінкою та Євгенком  –  податися за кордон. Навіть запрошення мала. «Ми вирішили залишитися вдома, бо ж не могли виїхати  з нами ні татко Полінки, ані її хрещені батьки. Кому ми потрібні в чужій країні? А вдома і стіни допомагають…  Край наш, дякувати Богу, спокійний. Та і в будь-якому випадку  –  все у волі  Господа», – пояснює своє рішення пані Альона. – Залишилися тут». Тепер мама разом із донечкою беруть активну участь у різних благодійних заходах. Зокрема, долучаються до організації благодійних  ярмарків, на яких збирають кошти на ЗСУ та всім селом зносять до школи  «для хлопців» необхідні продукти, домашні заготовки. Інакше не можна…

Нині на фронті воюють троє хрещених дівчинки  – батько Максим, батько Коля і батько Дмитро. Двоє з них із Репужинців, а один живе в сусідньому Хрещатику. До війни Полінка часто з ними спілкувалася,   хрещені приходили в гості, вітали зі святами. «Ми добре сходимося», – радіє Альона, для донечки сім’ї всіх хрещених  –  так само рідні. Приміром, вона пам’ятає, як всі разом допомагали садити город  у батька Колі, бо він пішов на війну і його дружина залишилася без допомоги  дужих чоловічих рук. Нині дівчинка разом із посилочками  пише своїм хрещеним батькам записки з побажаннями здоров’я, сили, мужності. Та постійно молиться і просить Всевишнього, аби допоміг їм вистояти, побити ворога та щасливо повернутися додому. Вона точно знає, що її послання доходять до адресатів, бо дуже довіряє своїй тітці Галині, яка наразі волонтерить і все  може доправити за призначенням  – і батькові Максиму, і батькові Колі, і батькові Дмитрові, і навіть їхнім побратимам…

Волосся відрощували довго …

Полінка народилася влітку, і до першого рочку народження  батьки не стригли  її. Мама каже, що дитя  було таке кучерявеньке, таке гарненька, як янголятко і, може, якби не дошкуляла спека, не стригли б ту красу.  Отож одного дня матуся  сама, акуратно, машинкою «зняла під нуль» ті кучері. Мовляв, виростуть ще кращі… Відтоді волосся й справді виросло довге, пишне, справжня «коса до пояса».  Щороку лише трохи підстригали кінчики, аби волоссячко гарно росло. Разом  із матусею придумували різні зачіски, які подобалися і самій Полінці, і її друзям.

Вона хотіла мати довге волосся, як улюблена казкова героїня, і терпляче щодня вчилася доглядати за ним… Але потім… «Потім підстриглася подружка Віта, – розповідає Альона.  – Полінка повідомила про це вдома, і я  якось підсвідомо відчула бажання доні теж мати нову коротку зачіску. Тому порадила зробити «каре», а підстрижене волосся продати й кошти передати на фронт для потреб наших захисників». Донька радісно сприйняла цю пропозицію.

За волосся заплатили 4 тисячі гривень

… Батьки сподівалися, що Полінка передумає в останній момент, і навіть були готові до цього. Але коли  після короткої розмови з майстринею-перукаркою вона  рішуче сіла в крісло, Альона зрозуміла, що донечка остаточно все вирішила. Невдовзі дівча  вже стояло усміхнене, щасливе, з новою зачіскою. За волосся ж завдовжки 43 см  родина отримала  4 тисячі гривень. Думали, куди найкраще переказати ці  кошти. Надійшла пропозиція порадитися з цього приводу з представниками  фонду Сергія Притули, але Полінка, вкотре заручившись підтримкою матусі, вирішила передати всю суму своїм хрещеним батькам-воїнам: «Нехай за ці гроші куплять те, що їм зараз дуже потрібно».

Днями кошти віддали тітці Галі, яка пообіцяла найближчим часом їх відправити поштою. Та ще обдзвонити всіх військових – односельців, аби дізнатися про їхні нинішні потреби. І так буде аж  до Перемоги. Мати каже, що вони й надалі допомагатимуть,  щось знову придумають, аби хрещені батьки донечки – і батько Максим, і батько Коля, і батько Діма, і всі  земляки, всі військові, які нині  зі зброєю в руках змушені відвойовувати нашу незалежність, знали, що за них моляться, про них дбають, їх люблять,  ними пишаються і дуже –дуже  чекають…

…А нещодавно батьки в своєї  маленької школярки  відкрили хист до малювання (хоча раніше дівчинка заявляла, що обов’язково буде тільки вчителькою). За  свій серйозний дорослий  вчинок в нагороду від матусі й татка Полінка отримала подарунок – блокноти, фломастери, олівці.  Найбільше дівчинка любить малювати одяг для своєї паперової лялечки, і при цьому проявляє стільки смаку й фантазії, що мимохіть думається: та  це ж росте  майбутній дизайнер! На це  мама Альона  лише посміхається: «Ким би не стала донечка, як виросте, головне, щоб була щаслива й жила в мирній, заможній рідній нашій Україні»…

Віриться, що так воно й буде!

Наталія БРЯНСЬКА.