ТАМАРУ ВАСИЛІВНУ ЦИМБАЛЮК у Хотині знають майже всі. Адже вона 2021-го перемогла на обласному етапі конкурсу «Вчитель року». Вчителька української мови та літератури Хотинської гімназії №5, яка  виховала сотні хотинчан, не просто любить свою роботу, вона розробила власні електронні збірники для навчання. А нещодавно Тамара Цимбалюк отримала почесне звання «Заслужений вчитель України».

Про власні педагогічні принципи, репетиторство (чи потрібне?), про те, як пандемія ковіду і війна змінили дітей – про це та інше ми поговорили з відомою вчителькою, яка, до слова, цього літа також стала переможцем педагогічного обласного конкурсу «Світоч Буковини».

 

 

– Тамаро Василівно, як довго ви йшли до своїх нагород і, власне, до того вчительського щастя?

– Уже 20 років я працюю вчителем української мови та літератури саме в цій гімназії. Раніше викладала німецьку мову, працювала в газеті «Хотинські вісті». Я закінчила факультет іноземної та української філології Кам’янець-Подільського педагогічного університету. Після закінчення  проводила екскурсії для німецькомовних туристів Кам’янець-Подільською фортецею. А  коли з’явилося місце вчителя української мови в Хотині,  відчула своє покликання. Вчитель української мови та літератури – це те, про що я мріяла, і це  перемогло всі мої попередні захоплення. Тут я знайшла себе як фахівець. Я родом із Волині, на Буковину потрапила випадково, вирішила тут попрацювати. І… стала буковинкою.

– Що змінилося у викладанні української мови від 24 лютого?

–  Змінилося багато. В мене нема російськомовних учнів, відчувається, що  навіть переселенці хочуть удосконалювати свою мову. Я впевнена, зараз ми виховуємо дієвих патріотів.

– Багато хто зараз намагається переважно розмовляти українською. А ви часто виправляєте мовні помилки в своїх друзів чи знайомих?

– Нерідко. І вони не ображаються. Я їм так делікатно зауважую: а от українською мовою це було б так чи так. Переконана і всіх переконую: кожна помилка – це шлях до досконалості. Багато хто приходить до мене перед виступами, приносять якісь документи чи тексти на перевірку, чи все правильно там. Особливо це стосується наголосів, бо ми часто калькуємо російські наголоси. В мене в класі всюди висять унаочнення з правильними наголосами. Я чіпляю такі картинки всюди, щоб діти візуально запам’ятовували. Є такий вислів Брюса Лі, який я дуже люблю: «Я не боюся того, хто вивчає 10 тисяч різних ударів. Я боюся того, хто вчить  один удар 10 тисяч разів». Щодо уроку, то цей вислів я застосовую у своїй методиці: текстоцентрична технологія мовлення.  З початком дистанційного навчання, нам стало бракувати матеріалу для опрацювання на уроках. Діти хочуть бачити сучасний контент. Я перерила весь Інтернет, витягувала звідти тексти, навіть дописи відомих людей, як от відомого кухаря Євгена Клопотенка. Я брала тексти, які несуть якесь навантаження – змістовне, подієве. І до цього тексту формулюю граматичні завдання. Учні мають написати свій відгук на цей текст.

– А якими методиками зацікавлюєте учнів?

– У мене є три власні електронні збірники, які я успішно застосовую на уроках. Перша – «Дольче Буковина». Це тексти  на матеріалах буковинських музеїв – опис експонатів, листи. До текстів добираю ілюстрації та завдання. Друга – «Під іншим кутом» – тексти про відомих людей, але це розповіді про них, як про звичайних людей. І третя – «Історія нашої звитяги» – сучасні тексти, зібрані від 24 лютого. Це історії бійців, волонтерів, їхні листи. До тестів готую завдання для учнів. Свої збірники постійно поповнюю.

– Школярі майже два роки вчилися дистанційно. Якими вони стали  за час онлайн-навчання?

– Звісно, певні прогалини є. Але у вчителів були і є всі інструменти для якісної освіти. Під час ковіду діти дуже сумували за спілкуванням. Зараз ми місяць провчилися, і можна сказати, що навіть місяць очного навчання коригує все.

– Чимало дітей, навіть дуже багато, вчаться з репетиторами. І це неабияка проблема, адже часто самі вчителі на цьому наполягають, бо це їхній додатковий заробіток. Як ви ставитеся до репетиторства і чи воно справді необхідне? 

– Позитивно ставлюся, коли це підготовка до ЗНО. Це себе виправдовує. Бо шкільна програма і ЗНО – це не одна і та ж програма. Трапляється, що в деяких дітей не вистачає знань, чи дитина щось не розуміє. Наприклад, коли з’являються такі предмети, як фізика чи хімія, то може і варто десь підігнати знання. Я не знімаю вини з учителів щодо пропагування репетиторства. Але часто це і вина батьків. У такому випадку репетиторство – це дозвіл дитині нічого не робити на уроках. Бо вона знає, що в другій половині дня піде до репетитора. Я не вітаю репетиторство, бо це знецінює роботу цілих колективів. Я цього року читала лекцію на курсах підвищення кваліфікації вчителів. Які у нас прекрасні педагоги в області! Які в них ідеї!  Але ж  є й такі, які компрометують професію вчителя.

– Ви не займаєтеся репетиторством зовсім?

– Я готую дітей тільки до ЗНО, це додаткова трата часу. І часто мій дім перетворюється на школу. З часом хотіла би цього позбутися. Бо зрозуміла, що ти роздвоюєшся. А так важко… Або ти фаховий вчитель, або репетитор.

– То дитині все-таки потрібен репетитор, скажімо, в 5-9 класах? 

– Особисто я відмовляюся від такого репетиторства. Дитині має бути даний простір самостійно працювати, і для цього в школі є вчитель. Як на мене, зараз репетиторство стало певною модою. Як мати щось модне в одязі, так і ходити до репетитора.

– Наостанок хочеться запитати, як 24 лютого змінило дітей? Якими ви їх побачили 1 вересня?

– Чесно скажу, що йшла до школи з острахом. Я за ці пів року від 24 лютого, як і всі, пережила найрізноманітніші емоції – біль, відчай…Думала, діти прийдуть такі ж. А вони прийшли такі спраглі до комунікації. Діти готові працювати і спілкуватися. Важливо підхопити цей їхній настрій і рухатися з ними далі. А якщо щось в дітей не так, ми, вчителі, повинні приглядатися і керувати цим процесом.

 

Наталія ФЕЩУК.